Десять народних казок, записаних на Наддніпрянщині: про Рись-матір, брата й сестру в лісі, царівну-жабу, Правду й Неправду, царенка Йвана та чортову дочку, летючий корабель. Видання 1920 року з малюнками Юрія Магалевського, правопис збережено.
Казка 1Рись-мати
Був собі дід та баба. У діда дочка, й у баби дочка. Так вони ходили на вечірки.
От баба дала дідовій дочці повісмо конопель, щоб вона за ніч спряла. То вона йде й плаче, а теличка побачила, та й питає:
– «Чого ти, дівко, плачеш?»
– А що ж? – каже, – дала мені мачуха повісмо конопель, щоб я за ніч спряла.
– «Не плач! Лізь у моє ліве вухо, а в праве вилізь: так тобі там і попрядеться, і потчеться, і в скриню покладеться!
От, вона й спряла те повісмо.
На другу ніч баба й друге дала. А вона знов плаче й іде до тієї телички. А теличка й каже: – «Чого ти, дівко, плачеш?»
Вона розказала, – так і так: «Лізь», каже, «у моє ліве вухо, а в праве вилізь!»
Вона й полізла; так їй там і спрялось, і змоталось.
А баба стоїть і все те бачить. Приходить тоді до діда та й каже:
«Заріж, діду, ту теличку!»
А дід і каже:
– Жаль, бо славненька теличка, – нічим буде і дров привезти.
А баба йому:
«Я й сама притягну, заріж!»
Дідова дочка почула, що ту теличку хочуть зарізати, та прибігає й каже: «Теличко-сестричко, хочуть тебе різати!» – «Дарма», – каже, – «нехай ріжуть, а ти мого м’яса не їж. А як підеш на річку моїх кишечок полоскати, то буде в моїх кишечках двоє зерняток, так ти візьми та й посади ті зернятка, то побачиш, що тобі буде.»
От зарізав дід теличку. Вона пішла кишечок полоскати й найшла там двоє зерняток, взяла й посадила. Так за ніч виросла яблунька – листя золоте, а яблучка срібні!
Аж ось на завтра царь їде та й каже: «Що це за дерево таке славне?» Та й послав свого кучера: «Біжи», каже, «хоч один листок вирви!» Кучер тільки що до неї, хотів листок вирвати, а яблунька вгору й пішла – не достав!
Вийшли всі з хати: і баба, й бабина дочка, і дідова дочка – та й дивляться. Тоді той царь і каже: «Хто достане з оцієї яблуньки хоч один листок, так я з тим повінчаюся.»
От баба свою дочку так убрала: думала – достане листок. Вона тільки що підійшла, а яблуня так угору й пішла. Уже чого вона не робила та баба: і підмощувала, і сама доставала, – так яблунька все вгору, вгору… не достала!
А дідова дочка стоїть – така чорна, змучена (так баба її замучила), а той царь і каже: «Ану ти, дівчинко, чи не достанеш?» Вона як підійшла під яблуню, так та яблуня на неї сама й гілля поклала.
Царь тоді взяв ту дівку, посадив на віз і повіз із собою. То вони їдуть, а яблунька за ними з города слідом біжить. А царь так любується! Приїхали, а яблунька під вікном стала та й стоїть.
Повінчалися вони та й живуть, може, років уже зо два, і стало в них маленьке дитятко.
Приїхала раз до них у гості бабина дочка. Гостює в них, а царь і каже своїй жінці: «Не ходи», каже, «з бабиною дочкою нікуди!»
А сам поїхав кудись.
От бабина дочка й просить: «Душно», каже, «сестро, надворі, ходім покупаємось!» – «Не хочу!» каже та. – «Ні, ходім та й ходім!» Як стала просить, так таки підманила: пішли купатись.
Ото вони собі порозбірались, бабина дочка й каже на царицю: «Ну», каже, «сестро, бреди ти попереду в воду, бо я тут місця не знаю!» Та й побрела попереду, а бабина дочка за її плаття, – убралась, та й пішла до царя.
А та попливла щукою.
От кинулась вона до дитини, так дитя не йде: плаче. Мамка за дитя, та й пішла на Десну, де вони купалися, та й каже:
„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче – їсти хоче!“
Припливла вона щукою, погодувала, та й знов попливла.
І що вже не робили – плаче дитина та й годі!
Царь сердиться: «Що це з дитиною сталося, що то було таке любе, а тепер усе плаче, все плаче?»
А воно плаче, бо голодне. То мамка візьме його на руки та й понесе туди, де вони купались, та й кличе:
„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче – їсти хоче!“
То мати припливе, погодує, та й знову попливе. Як уже мамка не просила її, щоб вона не одпливала: «Ні», каже, «не можу!»
Так їй бабина дочка заподіяла.
От мамка терпіла-терпіла, а далі приходить та й каже цареві: «Ідіть до річки та вловіть ту щуку, – та потіль бийте, покіль їй щучина кожа облізе!»
Пішли вони до річки й дитину взяли. Мамка й кличе:
„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче – їсти хоче!“
От вона й припливла.
Царь і піймав її та став бить, так та шкура злізла, а вона стала знову жінкою. Він її взяв, привів додому, а бабину дочку прив’язав коневі до хвоста та й пустив у поле.
Так її скатували.
Казка 2Брат і сестра в лісі
Був собі один чоловік, та вмерла в його жінка, а в його двоє дітей зосталося – хлопчик і дівчинка. От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку. Ота, мачуха вже б то, та так незлюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає: «Або віддай їх кому небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.»
Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже: «Ну, відвезу вже, Бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.»
А діти це й почули.
На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабірали за пазуху попілу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелі прийшли знов додому.
От та мачуха знов до чоловіка: «Відвези їх та й відвези знов!»
Узяв він їх ізнов та й повіз; а вони й тепер попілу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв. От вони вже й не знають, як додому вернутись, та так і зосталися в лісі.
Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю. Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити й зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її встрелити, а вона йому й каже: «Не стріляй мене, то я тобі вовча дам, – воно колись тобі в пригоді стане!» Він не стріляв; от вона й дала йому вовченя. Так він собі добув іще всяких звірів: зайця, ведмедя й лиса, – цілий звіринець у себе завів; а вони так, як собаки: як покличе, то за ним і йдуть.
Пішов він раз на полювання. Іде та йде, іде та йде. Коли ж дивиться: стоїть над річкою такий палац прездоровий, тільки ніде́ в ньому дверей знизу нема, а на другому поверсі – чутно: собачка бреше. Він ходив, ходив округ – не знайшов дверей, та взяв та й виліз якось туди нагору. Дивиться – нема нікого, тільки баба стара сидить. Він і питає її: «Хто тут живе?» А вона йому й каже. «Тут розбійники живуть, та тільки їх тепер дома нема; от коли хоч, то втікай швидче, поки їх нема, бо як вернуться, то вони тебе вб’ють.» – «Нічого», каже, «я їх не боюся.»
Коли ж чує він – аж щось гуде; аж то ті разбійники йдуть. Прийшли, та й почали вони з ним битися. Він усіх їх побив, і бабу ту вбив, тільки найстаршого одного лишив, та й розіп’яв його на стіні в коморі, гвіздками поприбивав… Пішов він ото, забрав свою сестру й звірів, та й перебрався в той палац.
Іде він раз у ліс та й говорить до сестри; «Піду ж я оце звіря стріляти, а ти тут сиди, пильнуй, усюди собі ходи, тільки не ходи от у той хлівець», де то він того розбійника розіп’яв…
Жде його сестра цілий день – нема брата; от уже й ніч – нема. А його то якийсь розбійник, чи що, стрів та й голову йому відрубав.
От на другий день взяла вона, випустила звірів, щоб його шукали. Вони й побігли. Прибігають – аж він без голови лежить. Вовк зараз уловив десь кобилу, роздер її, а заєць уліз усередину та й сидить. Прилітають ворони на те стерво, а заєць одну й ухопив: – «Принесеш цілющої води?» – «Принесу», каже. Він пустив ту ворону, вона й принесла їм цілющої води. Вони оживили його, та й пішов він додому.
А тимчасом сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди. Дивиться, аж там той розбійник розіп’ятий, і живий іще; та й просить у неї води. От вона дала йому води так, може, з гарнець, чи що; випив він та зараз давай одриватись од стіни: одну руку одірвав, потім другу, а далі ногу одну, тільки за одну ногу прибитий зоставсь; просить у неї ще води. Тільки що вона хотіла…, аж бачить – і брат іде. Вона швидче замкнула та й пішла. Приходить брат і питає її: «А що», каже, «не ходила ти в ту комору?» – «Ні», каже, «не ходила.»
На другий день іде він знов на полювання, а сестра зараз до того разбійника – води йому принесла. Він як напивсь, зараз і одірвавсь зовсім та й говорить до неї: «Убиймо», каже, «твого брата, та зо мною житимеш.» А вона й каже: «А як же його вбити?» – «Замкни», каже, «куди його звірів, та питай його, чи сильний він; та так, наче б то, щоб спробувати, зв’яжи йому пальці-мізинці шовком, та тоді скажи мені, то я його вб’ю.
Ось прийшов її брат; вона звірів зачинила в льох за дванацятеро дверей, за дванацять замків, та й питає тоді брата: «Чи дуже ти», каже, «брате, сильний?» – «Або що?» каже той. – «А дай», каже, «я тобі мізинці шовком позв’язую, – чи ти розірвеш?»
Узяла шовку, так ниток удвацять, чи в скілько там, а він так тілько – лусь! та й розірвав.
А вона тоді: «Ану, дай», каже, «ще.» Та взяла вже тепер шовку утрицятеро, чи що, та й обмотала знов. Потяг він, а воно так йому в тіло й уїлось. «Ну, годі», каже, «розв’яжи, не жартуй, бо болить.»
А вона тоді до того розбійника: «А вилазь!» каже. Той виліз. – «От тепер ми тебе», каже, «вб’ємо», – до її брата. А той проситься: «Дозвольте ж мені», каже, «перед смертю хоч на свою сопілку заграти.» А то в його така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.
Сестра каже: «Не треба, обійдеться!» А розбійник: «Нехай собі», каже, «заграє.»
От він грав-грав, – нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить: «Ну, годі, буде вже тобі грати!» – «Дайте ж мені», каже, «хоч Богу помолитись!» – «Ну, молись», кажуть, «та хутче.»
Молиться він, аж ось і звірі вже вибились, прибігли. Заєць зараз до нього, – той шовк перекусив, от він і вбив того розбійника.
А сестрі своїй дав залізну палицю, залізні черевики і в’язку сіна, та й каже: «Як оце сіно з’їси, і ці черевики й цю палицю сходиш, то тоді до мене прийдеш.»
Казка 3Попович Ясат
Десь був собі піп і мав три сини: Два розумних, а третій – дурень; Ясат називався; значить, він був собі лицарь, да вже так подурманивсь.
От обізвавсь по цілій країні царь, що «хто мені достане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того оддам дочку й дам йому половину царства.» Ясат і каже попові: «Я, таточку, зможу такого коня добути.» Написали до царя, а царь одписує й кличе до себе, а Ясат одказує, що «як йому треба, то нехай сам до мене приїде.»
Приїхав царь і каже: «Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?»
– «Я», – каже; – «приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.»
Пригнали такий табун, такий… Ясат вибрав що-найміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив – так кінь по коліна й угруз у землю. «Ну», каже, «це буде мойому найстаршому братові: давайте ще з чого вибірати.» Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав, що-найміцнішого, торкнув мізинцем під перса – так той кінь і загруз у землю по коліна. «Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір». А тут уже нема, лишивсь тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув – не вкопавсь. «Ну», каже, «нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє то й поїдем.»
От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться: аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає: «Чого це ви тут поприковувані?» Одна й каже: «Я тут прикована, і як тільки що так, що нема половини ночі, то до мене прилітає змій із трьома головами.» Друга каже: «А до мене, так як сама глупа північ, прилітає змій із шістьма головами.» – «А до мене», каже третя, «саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванацятьма головами змій.» От вони так розпитались та й поїхали.
Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні – все скляне. Старші брати й кажуть: «Щось це непевне, не заїжджаймо.» А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже: «Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.»
Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить: їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється. – «Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кости не занесе.»
Тоді вилазить попович Ясат ізпід містка, бере шаблю, заклада йому за плече.
«Ні», каже змій, «ходім битись он на ту гору! Дмухни», каже змій, «на цю гору, щоб вона стала кам’яна.»
– «Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш», – одповідає Ясат.
От, як клятий дмухнув, так гора й стала кам’яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.
Так, саме в глупу північ, земля стугонить – їде на коні, ще кращому, вже шостоголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється. «Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того й ворон кости сюди не занесе.»
Вилазить Ясат ізпід містка, закладає йому шаблю за плече. «Ходім на ту гору битись.» Пішли. От і каже змій:
«Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.»
«Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.»
Дмухнув клятий, – стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів – ще кращого.
Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам: «Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту й на ту гору мені на поміч.» Сказав це, а сам і пішов під місток.
Звернуло з півночі, аж земля стугонить – їде на такому вже гарному коні змій з дванацятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється. «Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, – та й той навряд, – та його тут і ворон кости не занесе.»
Аж ось вилазить попович Ясат з-під містка, закладає йому шаблю за плече: «Ходім битись!»
– «Ходім, лишень он на ту гору.»
Прийшли, а змій і каже:
– Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив’яна.
– Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Клятий дмухнув, – стала гора олив’яна. Стали вони битись; б’ються та й б’ються, далі – як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, тай той загруз ув оливо аж по самі росохи.
Став тоді проситись Ясат на одпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, – нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться – аж уже не то що капа кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.
А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають! «Чого це вони на мене сідають?» питає змія. «Це», каже, «кров твою пить.»
А на клятого сідає галич, воронячча; а він питає Ясата: «Чого це вони сідають?» «Це», каже Ясат, «вони твоє м’ясо їстимуть.»
Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!
Виїхали. От і каже Ясат:
– Забув хустину, що шию зав’язував.
– Ось тобі нашу, – кажуть брати, – та не вертайсь.
– Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.
Вернувсь до двору, аж уже ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже: «Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі такою вже то гарною чистою криницею, – він напився б води, та й лопнув.» – «А я», каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, – «перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби ззів, то й лопнув би.» – «А я», каже та, що до неї приїздив дванацятиголовий, – «стала б вогнем, то я б його спалила.» – «А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.» А Ясат тоді – хррр: доганяє братів.
Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця – вода така чиста. Брати й кажуть: «Нумо, нап’ємось!» А Ясат як став, як став одговорювати, – таки одговорив, і не напились.
їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть: «Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?» А Ясат знов як став уговорювати, – таки не зачепили яблук.
Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь – увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить – винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню, і зачинився. А двері так, як на долоню – товсті, ковані залізом. «Оддай мені», каже Василеві, «Ясата!» – «Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.» Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала. «Всаджай язика, я тобі його оддам!» А він тимчасом обценьки розпік. Тільки що всунула – аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.
Тоді попович-Ясат оддав коня цареві, а той дав дочку за його й одділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.
Казка 4Летючий корабель
Був собі дід і баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм що-неділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього – а він, знай, на печі у просі в чорній сорочці, без штанців… Як дадуть, то й їсть; а ні, то він і голодує. Аж от прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблї, за того царь дочку оддає.
Розумні браті й радяться: «Піти б, то, може, там де наше щастя закотилося!»
Порадились, просяться в батька та в матері: «Підемо ми», кажуть, «до царя на обід: загуби́ть – нічого не загубимо, а, може, там де наше щастя закотилося!»
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні! «Підем, та й годі! Благословіть нас на дорогу.»
Старі – нічого робить, – взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, – пішли вони.
А дурень сидить на печі, та й собі проситься: «Піду й я туди, куди брати пішли!» – «Куди ти, дурню, підеш?» каже мати, «там тебе й вовки ззідять!» – «Ні», каже, «не ззідять: піду!»
Старі з його зпершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що́ з дурнем, мовляв, зробиш! – та й кажуть: «Ну йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш і син.» Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, – коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до поясу!
– Здорові, діду! – Здоров, сину!
– Куди йдете, діду?
А той каже: – «Ходжу по світу: з біди людей виручаю. А ти куди?» – До царя на обід.
«Хиба ти», пита дід, «умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?»
– Ні, каже, не вмію! «То й чого ж ти йдеш?»
– А Бог його знає, – каже, – чого! Загубити – не загублю, а може там де моє щастя закотилося.
«Сідай же», каже, «та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!»
– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. «Нічого, виймай!»
От дурень виймає – аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
– «Ну, що ж», – каже дід – «як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
– Де б то вона в мене взялась! Є тільки води пляшка! «Виймай!» – каже.
Він вийняв, покуштував – аж там така горілка стала!
«От, бач», каже дід: «як Бог дурнів жалує!»
От вони розіслали свитки на траві, посідали – давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку, та й каже:
«Ну, слухай сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та перехрестися тричі й ударь сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді», каже, «тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, по дорозі бери, кого б там не стрів.»
Дурень подякував дідові, й розпрощалися: дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць – та й заснув. Спав, спав… Коли це за який там час чує – хтось його будить: «Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!»
Дурень прокинувсь, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались… тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слуха. Він і гукнув:
«Здорові, дядьку!» – Здоров, небоже!
«Що ви робите?»
– Слухаю, – каже, – чи вже позбірались до царя на обід люде.
«А хіба ви туди йдете?» – Туди.
«Сідайте зо мною, я вас підвезу.»
Той і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
«Здорові, дядьку!» – Здоров, небоже!
«Чого ви на одній нозі скачете?»
– Того, – каже, – коли б я одв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив… А я, – каже, – не хочу…
«Куди ж ви йдете?» – До царя на обід.
«Сідайте з нами.» – Добре.
Той сів; знов полетіли.
Леліти-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:
«Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?»
– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!… «Де ви її бачите?»
– Ет! – каже, – там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
«Сідайте з нами!» Він і сів; полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
«Здорові, дядьку!» – Здоров! «Куди ви йдете?»
– Іду, – каже, – добувати на обід хліба.
«Та в вас і так повен мішок!»
– Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане!
«Сідайте з нами!» – Добре!
Сів і той; полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає:
«Здорові, дядьку!» – Здоров!
«Чого ви тут ходите?»
– Пити, – каже, – хочеться, та ніяк води не знайду.
«Та перед вами ж цілісеньке озеро, чому ви не п’єте?»
– Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане…
«Так сідайте з нами!»
– Добре. Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде́ чоловік у село й несе куль соломи.
«Здорові, дядьку! Куди це несете солому?»
– У село, – каже.
«Отто! Хіба в селі нема соломи?»
– Є, – говорить, – та не така!
«А хіба це яка?»
– А така, – каже, – що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз, де не візьметься мороз і сніг.
«Сідайте з нами!»
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде́ чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
«Здоров, дядьку!» – Здоров!
«Куди ви дрова несете?» – У ліс.
«Отто! Хіба в лісі нема дров?»
– Чому нема? Є, – говорить, – та не такі.
«А які ж?»
– Там, – каже, – прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз, де не візметься військо перед тобою!
«Сідайте з нами!»
І той згодився, сів тай полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставляні, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, – сказано, – півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідать.
Царь дивиться в вікно – аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже: «Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!» Лакей пішов, подивився, – приходить до царя: «Якась», каже, «мужва обідрана!» Царь не вірить: «Як», каже, «можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.» Взяв та й пішов сам між люде:
– Хто, – пита, – тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив: «Я!» каже.
Царь як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!»
Що його робить? І давай йому загадки загадувати.
– Піди, – каже на лакея – скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живучої й цілющої, поки люде пообідають, то не то царівни не оддам, а оце меч – а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А слухало й підслухав, що царь казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є?
Скороход побачив: – Чому ти, – пита, – не їси!
«Де вже мені їсти!… і в пельку не йде…»
І розказав – так і так: «Загадав мені царь, щоб я, поки люде пообідають, добув води живучої й цілющої… Як я її добуду?»
– Не журись! Я тобі достану!
«Ну, гляди!»
Приходить лакей, дає йому царський приказ; а він уже давно знає, як і що. «Скажи», говорить, «що принесу!»
От лакей і пішов.
А Скороход одвязав ногу від вуха, та як махнув – так в одну мить і набрав води живучої й цілющої. Набрав, утомивсь… «Ще», дума, «поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, одпочину трохи.»
Сів та й заснув. Люде уже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. «Пропав!» думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав: «Не журись!» каже: «під млином спить, вражий син!»
– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень: я̀к-би його збудити?
А Стрілець каже: «Не бійся: я збуджу!» От, як нап’яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люде обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Царь, що робити? Ну загадувати другу загадку:
– Піди, – каже на лакея, – скажи йому: як іззість із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок пічок хліба, тоді, – каже, – оддам мою дитину за нього; а не ззість – то от: мій меч – а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі. «Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не ззім!» каже дурень та й знов зажуривсь – аж плаче.
А Об’їдайло й каже: «Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й трохи.»
Приходить лакей: так і так. «Добре», каже, «нехай дають!»
От нажарили дванацять биків, напекли сорок пічок хліба. Об’їдайло як зачав їсти – усе дочиста поїв, ще й просить: «Ех», каже, «мало! Хоч би ще трошки дали…»
Царь бачить, що він такий – знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухов води випили за одним духом і сорок сорокових кухов вина, – а не вип’є: «мій меч – йому голова з плеч!»
Слухало підслухав – розказав; дурень плаче. «Не плач!» каже Обпивайло: «Я, каже, сам вип’ю, ще й трохи буде.»
От викотили їм по сорок сорокових води й вина; Обпивайло як узяв пити: всі до каплі видув, ще й підсміює. «Ех», каже, «мало! Хоч би ще трохи – ще б випив».
Потім того царь бачить, що нічого з ним не вдіє, та дума: «Треба його, вражого сина, зо світа звести, а то він мою дитину запакує!»
От і посилає до дурня лакея: «Піди скажи, що казав царь, щоб перед вінцем у баню сходив.»
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чугунну напалили: «Там він сякий-такий зжариться!» Грубник натопив баню – так і палить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли вони в баню, аж такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому – й одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидче на піч, та там і заснув, – бо намерзся таки добре! Вранці одчиняють баню, думають – тільки з його попілець зостався, – аж він лежить на печі; вони його й збудили: «Оце», каже, «як я міцно спав!» Тай пішов із бані.
Доложили цареві, що так, мов, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зіму не топлено. Царь засмутився дуже: що його робить? Думав-думав, думав-думав… «Ну», каже, «як достане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за його, а не достане, то от: мій меч – йому голова з плеч!» А сам дума: «Де таки простому мужикові полк війська добути? Я царь, та й то!…» От і оддав приказ.
Слухало й підслухав – і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче: «Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?» Іде́ на корабель, та до товариства: «Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то – пропав я на світі!…»
– Не плач! – каже той, що ніс дрова, – я тебе виручу.
Приходить слуга: «Казав, – каже, – царь, як поставиш назавтра на ранок цілий полк війська, – тоді твоя царівна!» «Добре, зроблю!» – каже дурень. «Тільки», каже, «скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.»
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, Господи! На ранок прокидається царь – аж чує: грають. Він пита: «Що там так рано грає?» – «То», кажуть, «той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.» Царь тоді бачить, що нічо́го, та звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка рогата золота, а сам такий гарний, що Боже! Веде він своє військо, сам на воронім коню попереду, за ним старшина… Підступив під дворець:
«Стій!« – крикнув.
Військо у лаву стало – як перемите! Він пішов у дворець; царь його обнімає, цілує:
«Сідай, мій зятю, любий!»
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
Казка 5Правда та Неправда
Раз Правда зустрілась із Неправдою.
«Здорова, сестрице!» – каже Правда Неправді.
– Здорова була! – одказує Неправда. «Нам по одній дорозі йти, так ходім, коли хочеш, разом.»
«Ходім.»
– Та он-що, сестрице, я тобі скажу: як будемо разом іти, так попереду твоє будем їсти, а тоді моє.
«Добре, сестрице», каже Правда.
От ідуть вони та й ідуть. У Правди й торба вже спорожнилась. Захотілось Правді їсти та вже у неї нема нічого.
«Ну, сестрице», каже вона Неправді: «моє поїли, нум же тепер твоє їсти.»
– Е, ні! Вже цього не буде: я не люблю по правді робить, і ти дурна, що по правді робиш. Не дам, хоч з голоду вмри.
Гірко стало Правді, та треба терпіти. Терпіла вона, терпіла та ніяк не втерпіла: попросила знов у Неправди їсти.
– Коли ти хочеш, щоб я дала тобі їсти, так дай одне око виколю. Заплакала Правда…
Дала око виколоти: «Краще», думає вона, «дам око виколоти, ніж умерти з голоду.»
Пройшли вони скільки там часу. Правді знов захотілося їсти.
«Дай, сестро, їсти!» просить вона у Неправди. – Дай друге око виколю.
Дала Правда й друге око виколоти. Як виколола друге око, то й пішла собі Неправда од Правди.
– Прощай, сестро, – каже вона Правді: тепер мені не йти з тобою!
Зосталась собі одна Правда, та тілько плаче гірко. Іде́, іде́, – коли чує: ліс шумить.
«Що ж тепер робити мені?» думає вона, бідненька, сама собі: «Злізу на яке-небудь дерево та переночую, щоб звірюка яка не напала на мене.»
От злізла вона на одно дерево та й сидить там. Коли ось чує – йдуть дівчата, парубки, співають, жартують. Прийшли вони до того дерева, що сиділа Правда…
«А де», кажуть вони, «будем гуляти?»
– А хоч і під оцим деревом, – одказують.
«Та на цьому дереві», кажуть, «така роса, що як помазать сліпому очі, так і дивитися стане.»
Почула Правда ці слова, та дожидається вже ранку, щоб попробувати роси. Дівчата ж з хлопцями почали гуляти. Гуляли вони, пили, їли все добре, та й пішли собі назад, покидавши все, що позоставалось – і пити́ме й їди́ме.
Як тілько пішли вони, Правда злізла зараз з дерева, та й стала їсти та пити, що позоставалось; а виголодалась уже була добре. Діждавшись ранку, помазала собі очі росою з того дерева, що сиділа, й стала бачити. Тоді вона помолилася Богу та й пішла собі в дорогу.
Підвечір прийшла вона знову в ліс. Так, як і вчора, злізла на дерево й чує знов, що йдуть та співають хлопці з дівчатами.
«А де будем гулять?» гукають хлопці, прийшовши до того міста, де була Правда.
– А хоч і під оцим деревом, – одказують другі, вказуючи на те дерево, де сиділа Правда. «Та це ще й дерево не просте», обізвався хтось: «на ньому роса така, що якби помазати якому сліпому очі, так він би й світ Божий побачив. От якби хто знайшовсь такий, щоб, набравши роси з цього дерева, пішов у таке то царство: у тому царстві царь, а в царя дочка, та сліпа. Казав царь, що якби вилічив хто дочку його, так нічого не пожалів би з свого добра.»
Правда це все чула.
«Мені дав так Бог, що я стала видющою», думає вона сама собі: «поможу ж я й тій царівні, що сліпа.»
Парубки ж з дівчатами гуляли, пили, їли та й пішли назад, покидавши все, що позоставалось. Правда знов так, як і вчора, злізла з дерева, та й підкормилась трохи тим, що позоставалось од хлопців та дівчат. Після цього, спорожнивши одну пляшку та набравши в неї уранці цілющої роси, пішла у теє царство, де була сліпа царівна.
Довго вона йшла у той го́род, де жив сам царь з сліпою дочкою. Тут зараз донесли цареві, що в його город прийшла така молодиця, що береться вигоїти дочку його. Царь зараз велів позвати її. Прийшла в хату до царя, коли дивиться – тут і Неправда.
«Це й ти тут, сестро?» питає Правда у Неправди.
– Еге! Коли б ти знала, – я вже й світ увесь пройшла, – одказує Неправда. «А ти ж чого тут?»
«Того та того», каже Правда, та й розказала, чого вона прийшла й що з нею було.
Після цього помазала вона цілющою росою очі царівні – й та стала бачить усе так, якби не була й сліпа.
Царь же бачить, що Правда з Неправдою розказує так, як давнішня знакома та й питає у неї:
«Де ти з нею бачилась, і що, і як, і коли?»
Правда й розказала цареві все по правді: як вони йшли вдвох, як Неправда їй очі повиколювала, як вилічилась… Сказано: все розказала, як було.
Царь, як скінчила Правда розказувати, звелів узяти Неправду, прив’язати її коневі до хвоста й пустить його на волю, щоб розніс її.
«Оттак», сказала Правда, «пройшла вона світ – назад не вернулась!»
Казка 6Про царенка Йвана та чортову дочку
Був собі царь і цариця, та не було у них ізроду дітей. Вони вже й Бога просили, щоб хоч, мовляв, одна дитина – не дає Бог.
Поїхав раз кудись царь у гості, чи, може, по ділу, й загрузли в його коні в болоті. Вже він і сяк з ними тягався, вже й так – нічого не зробить, не вирятується. Коли йде чорт і каже:
«А чи даси», каже, «що в тебе є найлюбішого й наймилішого, то вирятую!»
– «Що ж, – каже царь, – у мене є найлюбішого й наймилішого – жінка?»
«Ні», каже, «не жінка – я жінки не хочу!»
– «Так, може, хату тобі подарувати?»
«Ні, й хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліще! Ти», каже, «його не знаєш, що воно в тебе є.»
– «Ну, – каже царь, – коли й я не знаю його – бери!»
«Та ще», каже чорт, «мені не зараз його й віддай, а тільки через десять років!»
Та добре вже, добре – чом!
А того й не знає, що Бог йому дома сина дав.
«Так запиши ж», каже чорт, «своєю кровю, що ти мені даєш.»
– «Як же я, – каже царь, – запишу тобі?»
«А от як!» каже: «візьми та вріж мізинного пальця то й запишеш.»
Царь зробив, як чорт казав – і записав, а чорт і витяг його…
«Їдь же», каже, «тепер додому!»
Тоді царь поїхав собі додому й приїхав благополучно. Коли вступає в хату – йому назустріч усі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі.
«Сину мій», каже, «орле мій, не мій же тепера ти!»
– «Чом же він не твій син? – пита цариця, – хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!»
«Ні, не мій він і не твій», каже царь: «я вже його чортові оддав і записав.»
Цариця тоді в плач, у крик, а за нею й царь. Боже, як почали вбиватися! А далі плакали-плакали, вбивались-убивались, та цариця й каже:
– Я ще, – каже, – буду просити й молити Бога – може, ще й одмолю його.
«Ні», каже царь, «не одмолиш уже, бо я своєю кровю записав, що через десять років чорт візьме.»
Бачить тоді цариця, що нічого не зробиш, – нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журитися.
А син тимчасом росте, як на той жаль: росте не літами, а годинами, як із води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий, почав усього вчитися й за рік усього вивчився. І каже тоді свойому батькові, цареві:
«Поставте», каже, «мені хату особливо; я буду там жити й Богові молитися, щоб урятував мене Бог, бо я вже й сам знаю, що я не ваш.»
Царь і цариця плачуть:
«Боже наш», кажуть, «Боже, що ми наробили! Та хоч не йди від нас, сину: хоч ми будемо на тебе дивитися – надивимось за чотирі роки».
«Ні», каже, – аж розсердився: «коли вже ви так наробили, так поставте мені хату!»
Мусів царь поставити. І вже, як поставив, – усе він, син той, там, усе там: все чита й Богу молиться, а до батька й до матері й не здума. Прийдуть иноді та плачучи:
«Ти б», кажуть, «хоч би коли-небудь до нас хоч би навідався.»
«Ні», каже, «заразом прийду.»
От він там живе, чита й Богу молиться, а тимчасом і літа вийшли… Чорт вороном перекинувся й прилетів до царя:
«А де ти», каже, «свого сина дів? Оддай, що подарував!» – і стріху йому дере.
– Та одчепись, – каже, – чорте, в мене нема сина!
Чорт розсердився, налітає й хату валяє:
«Оддай», кричить, «що подарував!» – а до сина не йде.
От царь бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина й гірко плаче:
«Іди вже», сину, «бо чорт і хату мені валя.»
– Добре, – каже син, – піду; спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду. – І почав одягатися. А тут чорт і прилетів:
«А що ж», каже, «чи буде він іти чи ні?»
– Куди ж йому йти? – пита царь і гірко плаче: він сам, – каже, – прийде.
«А просто в пекло нехай іде!» каже чорт.
От син убрався, пішов попрощатися з усіма й пішов собі…
«Коли ж, мій сину, ти вернешся?» пита цариця, вбивається.
– Не питайте! – каже, тільки й сказав…
«Краще б», каже, «та було мені тебе закопати!»
Пішов той син та й пішов. І ввійшов у ліс – там стоїть хатка; ввійшов у хатку – а там сидить бабка.
«Добридень вам», каже, «бабусю!»
– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?
«А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!»
– Ні, – сину, – то не в лиху годину.
«А куди ж? Порадьте ж мені, бабусю, щоб не в лиху годину.»
– Поражу, сину! Я це вже давно знаю, що
відсутня сторінка 59
«Коли б же мені вкрасти ту одежу й ті крильця»… (А в їх і крильця, щоб, звісно, літали.) А далі й дума: «Що б то я, – каже, – й за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась вона, він узяв та й украв, і сидить мовчки.
Викупалась вона й вилазить з води, коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знов у воду!… А далі й говорить:
«Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька; як не дуже старий – будеш за брата; а як молодий – будеш за рідного чоловіка!»
– Я, – каже, – взяв!
«Так кинь же!» каже.
– А ти ж мені слово справдиш?
«А справджу, тільки, хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?»
«Я хочу тільки за чоловіка!» одказує він. Подобалась, бо дуже гарна була.
– Ну, будь же мені й за чоловіка.»
Він і кинув їй одежу, а крильця собі зоставив.
«Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?
– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він: – ти хочеш мене підманути!
«Ні, я тебе не підманю.»
– Ну, так нехай же попереду побалакаємо й розпитаємось – чи підманеш, чи ні, а тоді й крильця оддам.
Вона тоді вилізла з води, розпитались, побалакали собі… А далі вона й каже:
«Куди ж ти йдеш?»
– Та йду!… Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого!»
«То може ж таки», пита, «взнаєш куди?»
– Та так і так – до чорта, – каже, – іду́ в пекло.»
«О, знаю ж, до якого чорта ти йдеш – до мого батька.»
– То порадь же мені: куди його йти.»
«Добре; дай же попереду мені крильця!» – все ще не хотілось, щоб був він її чоловіком.
– Ні, – каже він, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді й оддам.»
Бачить вона, що нічого не зробить, забожилась і каже:
«Слухай же», каже, «тепер я тобі за жінку, то слухайся мене, може, од батька одможешся; а не будеш слухатися, то нічо́го не поможеться, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька», каже, «три хати в дворі, – моя крайня, то ти й іди́ просто, та так, щоб сестри не бачили.»
І розказала йому все: як і що, куди йти, яка доро́га.
«А мені», каже, «дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.»
Він оддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.
Ну, пішов він та й іде. Довго він там ішов, чи не довго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату. А вона вже його й вигляда:
«Ну», каже, «добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж до його і слухай, яку буде тобі загадувати роботу робити; тільки», каже, «підходь до його з правого боку, щоб він тебе не зарубав.»
Він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.
«Здорові», каже, «були.»
– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив? – і побачивши, що той із правого боку заходить: Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріщий за чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш те діло, що я тобі загадаю. Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Як що зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!
Як сказав це, той так і заплакав, одвернувшись: «Як же», дума, «мені за одну ніч та таку криницю зробити!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:
«Іване,» каже, «серце моє кохане! (Іваном його звали). Чом ти такий смутний, невеселий?»
– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!
«А яку ж він тобі роботу загадав?» – Оттак і так: «Щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і вранці завтра води приніс умитися.»
«Е, не знати чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилітала, як був у батька: боялась, що не все зрозумієш, як скаже. Лягай, лишень», каже, «та спи – все добре буде.»
– І вже, – каже він, – не буде мені спатися, бо знаю: це не зробиться.
«Та зробиться, ти вже не журися: я постараюсь.»
Він і ліг тоді спати, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда – чи то ж воно, справді, буде, як казала. Погляда він так – аж от зайшов вечір, вийшли зорі… Вийшла вона надвір. Вийшла й як свисне – так і налетіли до неї всі сімсот чортів! Вона й загадує їм цю загадку:
«Глядіть же», каже, «мені, щоб оттут серед двору криницю за цю ніч викопали й зруб зробили та щоб така була криниця, якої й на світі нема! І щоб уранці принесли мені води умитися.»
– Добре, добре, – кажуть чорти – й зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб іскладає, у криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.
«От, добре!» каже; взяла в їх воду: «Прийдете», каже, «до мене ввечері.» А до його:
«Іване», каже, «серце моє кохане, – візьми сокирку та хоч походи коло криниці, бо, може,
батько в вікно вигляне.»
– Та де там та криниця, коло чого я похожу? – каже той, лежачи.
«Та от», каже, «й водиця є, ще попереду батька вмиєшся!»
Устав Іван, виглянув у вікно – справді, криниця, вмився, взяв сокирку й ходить коло криниці – постукує. Аж і той батько виглянув у кватирку.
«Іди вже, Іване, серце моє кохане», каже жінка, побачивши батька, – «неси воду: батько встав.»
Той узяв воду, поніс, а вона сама голубкою перекинулась та слідком за ним.
Прийшов Іван до батька:
«Добридень, – каже, – вам!»
– А що, чи справився?
«А вже-ж управився, – от і вода.»
– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був: знову робота буде.»
Вертається Іван, а вона вже й дома, знову пита:
«Іване», каже, «серце моє кохане, а що батько казав?»
– А що-ж казав! Оттак і так казав.»
«Ну, добре ж», каже, «лягай, а ввечері знову підеш.»
І як стало вечоріть: «Іди!» – каже.
Пішов знов Іван. Прийшов: «Здорові», каже, «були!»
А той йому:
– Здоров, здоров! – каже: «Чом ти так довго не приходив? Отже, слухай – гляди зроби, що я тобі скажу. Он, подивись – ліс.»
Той дивиться в вікно – ліс: може той, що він через його йшов?
– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, з‘орав, пшениці засіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!» – наказав, аж зажурив того Івана.
– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, важко зітха.
«Іване», каже, «серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?»
– Як же мені не зітхати, коли твій батько знов мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробити!»
«Та я сю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись та лягай спати та спи, а я вже все зроблю!»
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір – і як свисне!… Чортів стільки налетіло, що й не злічиш.
«Глядіть же», каже, «щоб ви мені зробили, що я скажу: ото ліс – то щоб ви мені вирубали його, викорчували, з‘орали, пшениці насіяли, намолотили й булку до світа принесли!»
– Добре! – кажуть.
«Глядіть же мені!» – і пішла в хату.
А ті як ухопляться: той руба, той деревню вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили й булку принесли.
«Іване, серце моє кохане, вставай» – каже – «та булку неси!»
– Та чи вже ж вона є? – пита той.
«А вже ж є! – он подивись, де був ліс…»
Устав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» дума, – й пішов до батька з булкою.
«А що», каже, «чом ти так довго не приходив?»
– Як же, – каже, – скоро було й прийти? Ви й самі знаєте, що такого діла скоро не вхопиш!
«Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же? є булка?»
– А вже ж ізробив! от і вона!
«Ну», дума чорт: «і це ж не-аби-який!»
І велів йому спати день, і ніч, і знову день: «Бо ти», каже, «певно натомився, – це велике діло!» А велить прийти на другий день увечері.
«Добре», каже Іван, «прийду!»
І такий пішов додому сумний, сумний: «Певно», дума, «таке вже загада, що й зробить не можна!»
«Іване, серце моє кохане», – зустріча жінка, – «чого ти такий сумний?»
– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли отак і так: батько, певно, вже таке загада, що й зробить не можна.
Не сумуй», каже, «я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала! От прийде ніч, то порадимось.»
І так розважила його; а як прийшла ніч, порадились, що треба тікать.
«Тільки», каже Йванові, «тричі плюньмо в оцій хаті, то слина йому одговорить.» (Ото-б-то, як батько спита: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?» – то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждати, а потім знову – поки-то довідаються!) Так вони порадились – і втекли.
А батько ждав-ждав на другий день увечері – не йде:
«А чом ти, Іване», гука, «не йдеш до мене?»
А слина йому:
«Зараз!» каже.
Той попождав, може, до півночи – знову гука.
«Зараз!» знову йому слина, і так довго його поповодила, аж розсердився.
«Підіть», гука на других дочок, «та вбийте його сякого-такого й принесіть, то я його ззім!»
«І, вже», кажуть ті, збігавши: «нема й його, нема й її!»
«Ну», дума чорт. Аж здивувався: «Я», каже, «хитрий, а це ще хитріший од чорта! Підіть же», каже, «доженіть їх, то я обох ззім!»
От ті дочки й побігли. Ті за добу Бо‘-зна де стали, а вони таки почали доганяти. От ті оглянуться – коли женуться.
«Ой лишечко-ж», каже жінка, «женуться, – що ж нам робити!»
– А хто його зна, – каже, – що робити!
«Ну, слухай-же», каже, «я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві – тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.»
От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він попом, і ходить по церкві. Ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, й стали коло порога.
«Чи чуєш ти», питають, «попе, чи не бачив отаких і таких – молоді обоє!»
А той і обзивається, а до їх не оглядається:
– Бачив, – каже, – «як оця церква ставилась, а мене попом наставляли, то бігли.»
«Еге-ге», кажуть, «коли то вже ця церква ставилась! Вже й порохня з неї сиплеться! Завернімось, бо не доженемо.»
Завернулись вони, а ті знову стали людьми й побігли. Вернулись вони, а батько й пита:
«А що», каже, «догнали?»
– А вже-ж, – кажуть, – не догнали.
«А нікого-ж», пита, «не бачили?»
– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву: така стара, аж порохня сиплеться, і в тій церкві піп. Ми й питались, так і так каже.
«Е», каже батько, «так то-ж саме вони, чом ви їх не били? Біжіть же знову: може, церкви не побачите, то хоч шматочок принесіть, хоч порохні.»
Побігли ті. Прибігають на те місце, коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічо́го й не було.
«Мабудь же то вони!» кажуть і побігли далі доганять. А ті вже Бо́зна де стали! Коли оглянуться знову – женуться.
«Ох, лишенько ж», каже, «що ж тут робити! Ну, слухай же», каже вона: «я стану пшеницею, а ти сторожем, ходи коло мене та тільки передом не повертайся.»
От і стала вона пшеницею – такою ж то хорошою, що як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить із кійком. Коли вони й прибігають:
«Дідусю-голубе», кажуть, «чи не бачив ти тут, молоді люде бігли?»
– Чому не бачив? – каже – бачив, як на оцю пшеницю орали й мене сторожем наставляли.
«Еге-ге!» кажуть: «коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – й яка ж то вона хороша! – Пора й жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!» І вернулись.
А чорт уже сидить і рот роззявив, щоб зараз і ззісти, як принесуть.
«А що ж», пита, «догнали?»
– Ні, – кажуть, – не догнали!
«А нікого ж не бачили?»
– Ні, бачили: серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша!… і сторож.
«А не питали ж у нього?» – каже батько.
– Чом не питали? Питали! «Так і так каже.»
«А то ж», каже, «він і є, а то вона, вража дочка, – хоч би були мені один колосок принесли!… Ну», каже до жінки: «стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.»
– Чи бігти, – каже стара, – «то й бігти!»
І побігли. Побігли вони й біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:
«Ой», каже, «мабудь, тепер уже пропадемо, батько й мати женуться… Що нам робити?»
– А що нам робити? – хто його зна що!
«Ну, слухай же», каже, «я стану водою, а ти селехом – і плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!»
І стали річкою – й такою ще, що не можна ніку́ди й обійти, а він селехом – і плава… тільки «ках-ках-ках!»
Прибігли ті до річки, й дивляться, що ні перейти, ні обійти, – ні́куди далі бігти… Той і розсердився на дочку:
«Будь же ти неладна! Коли ж ти така», каже, «заляж на три роки камінем!»
Прокляв, і вернулись; а ті знову стали людьми й пішли.
Пішли вони й доходять до того го́рода, де батько та мати Йванові, і каже вона йому:
«Ну, гляди ж ти мені, з ким хоч цілуйся, тільки ніде́ не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я», каже, «ба́тьків і материн гріх спокутую – на три роки камінем заляжу. І оце на́, візьми оцю подушечку, та гляди не розпорюй її, поки я не прийду: оце», каже, «буде тобі на пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.»
Так попрощались вони, й він пішов додому.
Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі! Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб із меншою сестрою не поцілуватися. А далі й поцілувався таки, бо всі плакати стали:
«Ти», кажуть, «гордий став!»
А менша дядькова сестра:
«Чом же ти», каже, «зо мною не хочеш цілуватися?» – плаче… «Хіба», каже, «ти мені не брат, або я не така, як другі?»
Так він неначе того й не чує. От вона взяла, та нищечком тоді ззаду підкралась, поцілувала… Як поцілувала, та то він говорив, а то й забув не тільки за свою жінку, а й де був, і як утікали, і про що й розказував.
Як забув він, батько й каже йому – вже рік пройшов, два, або й більше:
«Сину», каже, «та пора вже тобі й женитися.»
– Якщо пора, – каже, – то й пора: шукайте! (Забув…)
Батько й найшов йому – таку гарну! За царенка та щоб не гарну! Стало весілля.
А та вже одлежала своє, зробилася черницею й прийшла в го́род та й злізла на вербу над криницею – може, щоб подивитися: а де, мов?… І її видно в криниці; така хороша-хороша! Коли ж приходить бідна, обдерта наймичка по воду, і гульк у криницю – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
«Тьху, біс його батькові! отака хороша, та багачам воду носила! Ні, більше не буду: нехай не діждуть!» – і торох відра об землю, аж клепки забряжчали, так що та аж засміялась.
«Ну», дума, «тут не діждусь!» І злізла, щоб піти розпитатися.
Пішла, коли й зустрічається з дівчатами:
«А що тут», пита, «у вас, дівчатка, чути.»
– Та що, – кажуть, – у нас чуть? Царенко десь був далеко, мабудь, аж у самого чорта, а тепер жениться, – весілля.
«Жениться, весілля?» – Еге!
«А де ж вони живуть, ті ваші царі?»
– А отам, – кажуть, – і там.
«Спасибі ж вам», каже, «прощавайте, бо мені ні́коли!» І хутенько туди.
Прибігла: весільні гості, царенко ходить по хаті – її не пізнає. Вона й стала збоку, піджида, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
«Чи не можна б, будьте ласкаві», пита у цариці, «зробити пару голубків і пустити в хату?»
– Чом не можна? – кажуть: «можна!»
От вона взяла та й зробила їх, а вони й сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:
«Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш ти, голубе, як ми вдвох тікали од батька?»
– Знаю! – каже голуб.
«А знаєш ти, голубе, як нас сестри догнали? А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?» – Знаю!
«А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, і я лягла на три роки камінем?»
І так та голубка все пита голуба; і як дійшла: «А знаєш ти», каже, «що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» Як почує тоді молодий, та як вискочить із-за столу – та до тієї черниці: уже згадав, пізнав – обійма її, цілує…
«Це ж», каже, «моя жінка! Це ж отака й така!»
Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли й відтіля всякого добра, скоту…
Живуть і постолом добро возять.
Казка 7Безщасний Данило й розумна жінка
Як був собі безщасний Данило та служив – служив рік і другий… Що дослужить грошей та де заховає, то оглянеться, аж їх уже й нема! Він служив, може, років з десять, – та все, що заховає гроші та пошука – то й нема.
От він пішов. Іде́ та йде – аж у чоловіка камінець лежить перед порогом, щоб не грязько було, – половина камінця… Він каже:
«Здоров був, дядьку!» Той йому: – Здоров!
«Чи не треба тобі наймита?»
– Чому б, каже, не треба? Та нема грошей – нічим платити.
«Я», каже, «дядьку, наймуся до тебе за цей камінець – рік буду, щоб я знав хоч, що в мене камінець буде.»
Той йому: – Ну, як хоч: хоч і служи!
Він служить рік. Вислужив рік – і дав чоловік йому той камінець. Він тільки що в руки взяв, – камінець упав і розсипавсь… А той чоловік дав йому злота грошей. Він і пішов. Аж чоловік горшки везе, та й побив… Він купив ладану за цілого злотого, взяв там черепок, вийшов на могилу, наклав ладану, запалив… Прилітає янгол:
«Прислав Бог: чого ти, безщасний Даниле, так Богу годиш?»
А він і каже: «Тому, що скільки служив, та нічо́го не маю. Бо що заслужу, аж уже й нема.»
Бог присилає в другий раз.
«Піди скажи Данилові: чого він більше бажає: чи здоровля, чи великого багацтва, чи розумної жінки?»
Янгол прилетів та й каже йому так.
– Я не знаю, що вам проти цього й казати, – одказує Данило.
Янгол його й посилає:
«Піди спитай: там три плуги оре.»
Він пішов. Прийшов до першого. Перший каже: «Я не знаю.» Він до другого – й другий каже: «Я не знаю!» Він до третього, третій каже: «А що ж? скажи, щоб розумна жінка була, то в тебе й хазяйство буде. В мене», говорить той чоловік, «перша жінка була така, що ховалася й худоби не було!»
Він пішов, янголові сказав, що говорив той чоловік: «Розумної жінки!»
Полетів той янгол, а Данило ліг на могилі й заснув.
Приходить із неба святого Петра дочка йому за жінку. Прийшла вона й будить його:
«Уставай, Даниле, ходім, де твій батьківський ґрунт, то підем та повінчаємось.»
Він і каже:
– Нема в мене ґрунту батьківського. – Пішли, коли дивляться, аж батьківський ґрунт: так Бог дав, що стало. У батьківській хаті прибрато: хата вимазана; перини лежать…
Вона йому каже:
«Шукай, Даниле: де ті гроші, що ти заслужив! Де ти їх ховав?»
Та то, було, ходить, ходить та й немає; а то де пошукає, де поховав, то й є; так усі й познаходив. Поїхали, повінчалися й живуть та й на батьківськім ґрунті.
Пан позаздрив, що в Данила жінка гарна, – хоче одняти. От і сказав:
«Даниле! Щоб наробив пива, а як не наробиш, так я скажу правду тобі, що я в тебе жінку заберу!»
Данило зробив; одвіз теє пиво, оддав. І дає пан йому дерево, щоб він зробив живі гуслі. –
«Тілько не зробиш, так заберу жінку!» каже.
Коли він привіз додому те дерево, то заплакав. «Я зроду й не бачив і не знаю, які там гуслі живі!»
Йому жінка каже:
«Не журись, Даниле, – лягай спати!»
Данило ліг спочити. Устав – аж уже й гуслі готові; він на хуру, та й повіз до пана. Пан ізвелів, щоб повигонили кури й гуси, воли й коні. Данило виїхав у двір. Пан каже:
«Стій, Даниле!»
Тут повигонили все… Пан із панею в горницях був. Данило як різнув на гуслі, – так кури й гуси, воли й коні танцюють, а пан з панею й собі в горницях танцює… Уже втомивсь, кричить:
«Годі, вражий сину, Даниле!»
Та Данило як різне, то пан аж місця не найде – танцює!
І звелів Данилові:
«Біжи, Даниле, на той світ до мого батька, та спитай: як умірав, де він гроші поховав? А тільки не справишся, так жінку заберу!»
Пішов Данило. Прийшов додому та й плаче:
«Як мені на той світ дійти?» А жінка й каже:
– Ляж, Даниле, та одпочинь!»
Він ліг, одпочивав, устав; вона дала йому клубочок, і каже:
«На́ цей клубочок, та як вийдеш за царину, то й пустиш оцей клубочок: він тебе доведе аж на той світ.»
Він вийняв клубочок, пустив – клубочок покотився та й покотивсь. От він дійшов аж на той світ.
«Здорові були, пане!» – Здоров, Даниле!
«Де ви», каже, «як умірали, та гроші поховали?» Пан і каже:
– Під крильцем вітальні, листовим залізом закриті в казані.
Данило прийшов та те й сказав. А пан не вірить, каже: «Як можна, – ти б дійшов?!»
А старий пан написав записку Данилові, – так він показав записку. Пан узяв, та й розкидав крильце. Подивились – аж так!
Так він забрав ті гроші, а Данилові третю часть оддав.
Казка 8Гордий царь
Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в де-якомусь государстві, – не в нашій землі, не за нашої пам’яти, – жив собі царь, та такий гордий, такий гордий, що не доведи Господи! Хто б йому що не радив, що б не казав – ніко́го не послухає, а робить усе, що тільки йому на думку впаде, й ніхто йому перечити не смій. Засумували всі міністри та бояри, засумував і люд увесь.
Раз пішов царь до церкви. Слухає – піп читає святе письмо… Якесь там слово йому не вподобалось. Після служби йде царь додому й звелів попа привести. Приходить піп.
«Як ти посмів читати таке й таке місце?»
– Як же не читати, – каже, – коли написано.
«То що, що написано? Це буде написано не знати-що, то ти й читатимеш? Щоб ти те місце замазав – і більше читати не смій!
– Не я, ваше царське величество, писав ті слова, – каже піп, – не мені їх і замазувати!»
«Як ти смієш мені перечити? Я царь – ти повинен мене слухати!»
– Усе, – каже піп, – буду слухати, а в церковнім ділі Бог постановив, а людям не змінити!
«Як то не змінити?» крикнув царь… «Коли хочу змінити, то й зміню!. Щоб ти мені зараз викинув слова ті й щоб ніко́ли не читав їх у церкві – чуєш?»
– Не смію, – каже – не моя воля.
«Я тобі приказую!»
– Не смію! – каже.
«Ну, так даю тобі три дні подумати, а четвертий день увечері явись до мене й не зносити тобі голови на плечах!»
Піп низенько вклонився й пішов додому.
Кінчається третій день, а піп і сам не знає, що робити? Вмерти б за віру не страшно – та жінка, дітки маленькі… Ходить та плаче… Горе! Ліг він і спати – так не спиться. Коли к світу заснув, заснув і бачить у-ві-сні стоїть в головах янгол, тай каже:
«Не бійся нічого: Бог мене послав на землю боронити тебе!»
Устав піп уранці радий, наче тільки що народився, й помолився щиро Богу.
Прокидається й царь уранці та й гукнув, щоб скоріш мисливі збіралися – на полювання поїде.
Полюють вони в лісі. Коли бачить царь: олень вискочив із куща. Царь за ним; так женеться: олень не втече, царь не дожене. Розпалився царь, погнав коня: ось-ось настигне… Коли річка на дорозі. Олень у воду; царь одежу з себе, та собі у воду. Плавати вмів добре, думав – настигне. От-от ще кришечку – й за роги б ухопив! – А олень переплив на беріг – і царь разом, та тільки хотів його за роги – аж оленя й не стало… (Бо то був янгол!) Царь здивувався – дивиться сюди, туди: де той олень подівся? Коли бачить: на тім боці хтось одягається в його одежу, сідає на його коня й рушає. Царь думав, що то злодій який, або що (а то був той самий янгол). Прийняв він на себе обличчя царя, догнав мисливих, та й поїхав з ними додому. А царь зостався голий у лісі.
Коли дивиться – аж далеко десь дим піднімається над лісом, і неначе хмара стає по сизому небу. Він подумав: «То, мабудь, мої мисливі палять!» Пішов тоді на той дим. Приходить, аж то цегельня. Робітники повиходили – дивляться: що воно за чоловік голий? А він у кущах ноги покалічив, тіло подряпане… Люде змилувались над ним, дали йому стару завалящу свитину, винесли йому їсти хліба черствого та огірків… Питають:
«Скажи, чоловіче, хто ти такий?»
– Дайте, – каже, – наїмся, а то їсти хочу!!
Нагодували його. Може, він з роду не їв нічо́го з таким смаком, як той хліб че́рствий та огірки.
От як наївся, то й каже:
– Тепер скажу вам, хто я такий: я царь ваш. Як достанусь у столицю, то я вас нагороджу!
«Ах, ти ледащо! Щоб ти, старець якийсь, так смів себе царем величати?! Подивись на його: ще й винагороджувати хоче!…»
– Ви, – каже, – не смійте мене лаяти, бо звелю вам голови рубати!
(Забувся: думав, що дома).
«Хто? ти?!»
Та давай його бити. Били-били, взяли й прогнали.
Пішов він по лісу, блукаючи.
Іде́ та йде – аж бачить знову: дим піднімається над лісом. Він знову думав, що то мисливі та йде на них. Аж увечері вже знову приходить до другої цегельні. Там над їм змилувались: нагодували його, напоїли, дали йому драні штанці та сорочку, бо й самі бідні були. Вони ж думали, що то так собі якийсь бідний чоловік, може, од рекрутів ховається, або що; а він як наївся та одягся, то й каже:
«Я царь ваш!»
Ті сміються над їм. Він знову посварився з людьми. І ті його попобили добре та й прогнали. Він і пішов собі у ліс – аж уже й ніч. От він приліг під деревом та й переночував; а вранці, вставши, й поплівся – куди очі глядять.
Аж ось приходить у третю цегельню; та вже й не признається, що він царь: усе думає про те, що якби йому в столицю достатися. От і там його нагодували робітники, та бачать, що в нього ноги босі покалічені – змилувались: дали йому старенькі чоботи. Він їх питає:
«Чи не знаєте – куди тут шлях на столицю?»
Вони йому розказали. А вже далеко увійшов за цілий день…
Пішов він тою дорогою, якою йому показано. Іде́ та йде й приходить у якесь містечко. Аж от перестрів його на дорозі становий:
«Стій!» – кричить.
Він став.
«Пашпорт є?»
– Ні, нема!
«Як же ти без пашпорта ходиш? Ти блудяга якийсь?… Візьміть його!» крикнув на соцьких.
Тут де не взялись – взяли його та й посадили в холодну. – Через кілька часу питають:
«А звідки ти?»
Він і сказав: з такої й такої, каже, столиці. Тоді його скували з злодіями та й повели.
Привели його в столицю та й знову садовлять у тюрму. Через який час приходить старший і розпитується: хто за що сидить. От один каже:
«Мене», каже, «пан, знай, бив і жінку одняв у мене, – так я терпів-терпів та й посадив його на вила: та то мене оце сюди й посадили!»
Підходить до другого:
«А ти», пита, «за що?»
«У москалях», каже, «був, так мене били та нівечили, що не вмію на трубі грати, так я й утік; а мене оце й піймали…»
«А ти за що?» пита далі.
«А я», каже, «не мав що їсти, та й поліз до пана в комору, – так мене сюди завдали.»
А там инший каже, що «з багачем у шинку побився», – так багачеві й нічого, а він у тюрмі опинивсь…
Сказано, хто за що. А це підходить старший до його:
«А ти», пита, «за що, дідусю?»
От він йому й розказав усю правду:
«Був я царем, та таке й таке приключилося зі мною…»
Тут на його дивляться, що він зовсім неподібний до царя. А він, звісно, за довгий час змарнів, борода одросла… Куди там – зовсім не подібний!… А таки запірається, що царь. Як уже його не запитували:
«Царь та й годі!»
От і порішили всі, що він божевільний та й вигнали його з тюрми:
«Навіщо», кажуть, «дурного будем держати, тільки хліб царський переводить.»
І як випустили його, – то так бідує, так бідує, що Господи! Як що знайде яку роботу (а до роботи не звичний), та ще й нічого; а часом – то тим тільки й живе, що випросить шматок хліба. Ночує – де Бог дасть: часом де в бур’яні, або так де під тином. До того дожився!
А янгол, зробившись царем, поїхав з мисливими додому. Приїхав. Ніхто й не догадується, що то не царь, а янгол. Коли увечері й приходить до його піп та й каже:
«Воля твоя, царю, голову мою зняти: не пристану я на те, щоб викинути й слово з святого письма!»
А царь йому:
– Ну, слава Богу! Тепер я знаю, що у моїм царстві є такий піп, що міцно стоїть за слово боже. Роблю тебе найстаршим архиреєм.
Піп подякував, уклонився до землі та й пішов собі, дивуючись: що це таке, що з гордого царя та зробився такий тихий та справедливий?
От усі дивуються, що таке з царем сталося, такий зробився тихий та поважний, по полюваннях не роз’іжджає, а все ходить, розпитується: де яка неправда, чи яка кому кривда, чи що; на все сам увагу звертає: скрізь суд справедливий чинить, судців та розсудчиків справедливих назначає… Як перше народ сумував, так тепер радіє: і податки невеликі й суд справедливий!
А царь той – так бідує, так бідує!
Коли через три роки приходить такий царський указ: щоб на такий-то й на такий день усі сходились до царя обідати: і багаті, й убогі, й пани, й мужики!
От і посходились усі, прийшов і той царь нещасливий. А на царськім дворі такого столів понакривано, що Господи! – Сідають усі за столи, п’ють та їдять, а царь сам з міністрами всякі напитки та наїдки розношує, кожного сам припрошує; а тому цареві нещасному удвоє проти инших накладає й наливає.
Усіх нагодували й напоїли, а далі царь і почав розпитуватися людей: чи нема кому якої кривди або образи? А як почали вже люде розходитися, – царь став у брамі з мішком грошей і всім дає по гривні, а тому цареві нещасному дав аж три гривні.
Через три роки знову царь зробив обід, і знову скликає всіх людей. Нагодував, напоїв, розпитався про все, що в його царстві робиться, та по гривні всім, а тому цареві нещасному удвоє давав їсти й пити й на дорогу дав знову три гривні.
Через три роки знов робить обід:
«Щоб були всі: і багаті, й убогі, і пани, й мужики!»
Посходились люде, понаїдались, подякували – стали розходитися. Той царь нещасливий і собі хоче йти, так він його зупинив. Повів його до себе у палац та й каже:
«Це тобі Бог присудив, щоб ти дев’ять літ покутував свою гордість; а мене послав, щоб я навчив тебе, як царь повинен людей жалувати. Ну, тепер ти, бідуючи та тиняючись по світу, набрався трохи розуму, – то гляди, щоб добре народом правив! Бо з цього часу ти будеш знов царем, а я полечу до Бога на небо!»
Та, це кажучи, звелів йому вмитися й поголитися, – бо борода в нього виросла, наче в пасішника, – та дав йому царську одежу, а далі й каже:
«Іди тепер – там у покоях сидить царська чесна беседа, йди туди, то там ніхто тебе й не пізнає, що ти той самий, що старцем тинявся!»
То як сказав це янгол, то й не стало його – тільки одежа лишилася.
От царь перш за все помолився щиро Богу, а тоді й пішов до беседи.
Од тієї пори правив уже він народом, як його янгол навчив.
Казка 9Убогий та багатий і дівка-чорнявка
В иншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, жило два брати: один убогий, другий багатий. У багатого дуже багато всього було, тільки не було дітей; а в бідного – тільки парка воликів, а дітей купа.
Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було. Прив’язав їх до палички з капшучком, пішов до багатого брата до комори й знайшов дірку таку, що вліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи: «Ідіть, гроші до грошей!» (щоб, бачте, братові гроші йшли до його грошей, у капшучок). От поти гойдав, поки ниточка розв’язалась, і упав тоді капшук із грішми в комору до братових грошей, а він вийняв саму паличку.
«Отак», каже, – «братових не дістав, а своїх ізбувся.»
Дуже заплакав і пішов додому, нарікаючи на свою долю.
Прийшов і хвалиться жінці:
«Та коли б ти знала, жінко, що я зробив!…»
– «А що там таке?» – пита жінка з ляку.
«Е», каже чоловік, «не знаю, чи тобі казати,
чи ні: то й самому собі соромно, не тільки людям хвалитися…»
– Та що там? Кажи! – пирцює жінка.
«Уже», каже, «нема тих грошей у нас, що були…»
– А де ж ділись? – пита жінка.
«Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумавсь, щоб у нас грошей побільшало, та взяв свої гроші – прив’язав до палички з капшучком і пішов до брата, – щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як упустив їх у дірку та й хитав і казав: «Ідіть, гроші, до грошей!» Та де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, багатому й чорт діти колише, воно й правда! То так і це: що в брата багато грошей, а в мене трошки, та й ті туди впали… І я з плачем додому прийшов…»
– Бо братові дужчі, – каже жінка. А як би ти розумний та прив’язав мотузком, то б, може, було б і держалось.
«Та воно так», каже чоловік, «та нічого не поможеться!»
Ото як напала його жінка, мов мокрим рядном. «Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимем без грошей?!» Чоловік і каже: «Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли й поїду в ліс – там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші.»
Поїхав чоловік у ліс та так заїхав, що тільки небо та земля, а то й сам не зна, де він: бо тоді ліса дуже великі були! Поставив він волики під грабом, а сам поліз на граба високого, щоб подивитися, кудою краще виїхать. Коли чує – щось гомонить; він оглянувсь сюди-туди – коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люде, з великими вусами й чубами, і – як один – у голубих жупанах і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що ще таких і не бачив людей; і перелічив – аж сорок чоловіка.
»Е, так це то ті гайдамаки, що в нас у селі кожний рік обдирають пана: що пан розживеться – набере з людей, то вони прийдуть та й обдеруть до сорочки: вози понабірають, а пан і пані повтікають; вони так просто йдуть – людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан із трьох сіл збірав громаду й їх шукав по всьому лісу, та не найшов!… Та як їх найти, бо вони так собі живуть, що й хати не знати – самі двері!»
Ото всі посідали на коні, останній вийшов із дверець і сказав:
«Двері, замкніться!»
І двері замкнулись, гайдамаки поїхали.
Як заїхали вони, не стало видно, тоді чоловік ізліз із дерева, та за воли, й поїхав туди, до їх дверей. Поставив воли, сам роздивився скрізь – нема ніде́ нікого: він до дверей – двері замкнуті були; він і каже, як казав гайдамака:
«Двері, одсуньтесь!»
Дверці одчинились – увійшов він у хатку: дуже там гарно було всередині – а образів на всіх стінах! – дуже гарно!… Стіни були муровані, а вікна були пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно, а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими настільниками.
Він узяв, розкрив один засік – там мідні гроші, розкрив другий – там срібні гроші, розкрив третій – там золоті гроші. Чоловік аж за голову вхопивсь: годі дивитися на все – давай шукати мішків! Найшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи й набрав: мідних грошей один лантух, срібних – другий, а золотих – третій. Поклав усі три мішки. Зверху приклав дровами, щоб не так видко було, засіки понакривав, вийшов з хати й двері зачинив і сказав: «Двері засуньтесь!» – вони засунулись, він за батіг та воликів за налигач і виїхав на шлях, сів на віз та й: «Гей! соб! цабе, помаленьку!» Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.
Приїхав додому, вже сонце зайшло – стало смеркати. Увійшов у хату – жінка побачила та й каже:
«О, хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалась – чи не лучилась тобі знов яка придибашка, що довго не було!»
– Ні, – каже чоловік, – дякувати Богу, приїхав благополучно, – іди тільки поможи скидати дрова.
«Добре», каже жінка, «ходім.»
Прийшли до воза, а чоловік і каже:
«Оце, жінко, Господь нам дав щастя: я найшов гроші, та це привіз, – де ми їх дінем, щоб ніхто їх не бачив?»
– У коморі стоять три жолобки, – каже жінка, – то туди хіба позсипаймо: у нас ніхто не ходить у комору, опріч тебе та мене, то ніхто не знатиме.
Порадившись, так і зробили: в один зсипали – мідні, у другий – срібні, а в третій – золоті. Насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу: не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не замітив.
Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:
«Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду в Крим і там літо побуду, то дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люде не постерегли, то ще буде клопіт, бо вже й так дуже на мене поглядають, як я йду до церкви.»
Так і зробили: поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.
То це брат багатий і шле жінку свою, щоб розпитувалася: де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка вбогого брата й каже:
«Які наші гроші! Стяглись на ту скотинку у велику силу, та й Бог його знає, як буде, пішов у дорогу, а я тут із дітьми великого горя наберуся… Коли б хоч благополучно приїхав!»
І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.
Нічо́го багатий брат і не дізнався – і тяжко йому! Аж тут приїздить убогий брат із дороги й приганяє дванацять пар волів: шість маж соли, шість риби; а жінці турецької матерії набрав на спідницю, на хвартух, і на корсет, і на юпку, ще й турецьку хустку; і дітям усього понавозив – усяких басаримків.
Попродав він воли, сіль і рибу попродав і зробив собі крамничку; накупив усякої матерії й став торгувати, розживатися, став багатіти. А багатого брата дуже в серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?
Ото прийшло свято – чи Різдво, чи Великдень – а вбогий брат і каже жінці:
«Знаєш що, жінко: покличмо ми брата мого до себе в гості – може, він не погордує тепер нами! Бо Бог дав на те людям свято, що родина до родини йде; а я відколи оженився, то не був у мене брат і за порогом, не то в гостях.»
Порадившись, так і зробили, покликали брата.
Прийшов брат багатий із жінкою – ще й радий був, що його покликав убогий. Гуляють собі та бенкетують. Підпили трохи, а багатий і каже:
«Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?»
– Е, брате, – каже убогий – так мені Бог дав. Ти ще, брате, не бачив мого зерна, та й кажеш, що я забагатів, – аж ходім у комору, всі ходім!»
Увійшли в комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже: «Оце в мене овесець!» А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші: «А це в мене пшениця!» А як прийшли до золотих грошей, він і каже: «А це в мене саме чоло!»
А багатий брат аж за голову ухопивсь та й каже:
«Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а в мене стільки нема, як у тебе?»
А убогий каже:
«От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка з грішми?»
– Де ж то! Найшла моя жінка, – каже багатий, – і ми його кочергою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари; коли роздивився – аж там гроші; то ми гроші забрали, а капшук викинули.»
«Ото ж мій капшук!» каже убогий.
Пита багатий:
– Як же він попав туди?
«А так», каже убогий: «я заробив грошей трошки й хотів, щоб побільшало, прив’язав до палички й казав, упустивши до тебе в комору: «Йдіть, гроші, до грошей!» Нитка розв’язалась, а вони туди й упали. А як прийшов до дому та сказав жінці, то вона на мене як напалась, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть розбійники; і як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату – й там так усього багато, що я не знав, що й брати! Побачив, що там стояло три кодовби, накриті білими настільниками; я подивився – аж там гроші! Я й набрав грошей – і це трохи розжився… А це знову хотів їхати та ніяк не приберусь.»
Багатий брат і каже:
– Скажи мені, будь ласка, братіку, де це той льох, чи хата їх, і як ти одчиняв, бо то в гайдамаків повинні бути добрі замки. І, мабудь, живуть, що їх і незамітно, де хата: що стільки їх шукали громадяни, та й пан сам скрізь їздив, та не найшов.
Бідний брат і каже:
«Я тобі скажу, братіку, тільки нікому не кажи й сам не їдь, а колись поїдем удвох.»
– Добре, – відповіда багатий.
А вбогий і каже:
«Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, – і там стоїть дуже великий граб; а проти того граба, в ярку, є двері того льоху.»
– А як ти відчинив? – пита багатий брат.
«А так», каже вбогий: «я сказав: „Двері, одчиніться!“ – то вони й одчинились, а сказав: „Зачиніться!“ – то вони й зачинились.»
Погулявши, побалакавши, розпрощавшись, пішов багатий брат додому з жінкою, а вбогий почав збіратися на ярмарок. Склався й поїхав. А багатий брат цілу ніч не спав – усе складався та приготовлював вози, а вранці запріг дванацять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати. А жінці сказав, – як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.
Приїхав туди, де брат казав – аж воно так і є все, тільки не було розбійників: кудись їздили. Він позавертав вози, пішов до дверець та й каже:
«Дверці, одчиніться!»
Дверці одчинились.
Увійшов він туди й не знає, на що вперед дивитися й що брати. Кинувсь багатирь зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на шість усякого збіжжя – тілько їхать та й годі!
От і сподобалась багатиреві одна ікона – Богомати, що стояла на покуті, у самому золоті й дуже гарна. Він став на лавку, взяв її, повернувсь до дверей, а дверці й зачинились, і він остався у хаті.
Кинувсь одчинять – та не одчинить. Він уже всяк казав – не одчиняються. Він і каже:
«Це мене Богоматір наказала!»
Поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти: не одчинить; шукав сокири, прорубати дірку й вилізти, та не найшов; хотів у вікно лізти – залізні вікна: не можна; вже він і плакав, і кричав – нічого не помагалось…
Уже день минав, вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, отаман попереду. Як побачив воли й вози з добичею, то аж крикнув:
«Гей, братці, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові рушниці й самопали, бо, може, тут і багато декого є!»
Приїжджають до хатки – нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив із коня – до дверей: двері зачинені. Він каже:
«Скоріше, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі, нум іти в хату.»
Тоді й каже: «Дверці, одчиніться!» Дверці одчинились.
А багатир прожогом хотів утекти поміж ними. Так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть! – Закололи, тільки засміялись:
«Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок та й перелякались! Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зоставсь іще… І як він сюди добився!»
Шукали скрізь – ніде не найшли нікого.
Поскидали все, як було, позносили з возів, а воли позагонили в далекі льохи. Отаман і каже:
«Отепер, брати, посідаймо, одпочинемо й порадимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім’я є. Яй-би дізнатися?»
Ото порадили: закопати на при́тині два стовпи й повісити його за руки й за ноги: хто буде йти проз його – як рідня, то заплаче, то тоді можна буде дізнатися.
Так і зробили: закопали стовпи й повісили тіло, а два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.
А того багатиря жінка ждала-ждала – нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:
«Будь ласкав, Охриме, іди шукай свого брата, бо вже, мабудь, нема його й на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!»
Брат із ляку аж за голову ухопився:
«Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!»
Запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться – біля притини стоїть два стовпи й висить його брат; він узяв, поїхав і поїхав дальше – кругом об’їхав і вернувсь додому. Покликав братову та й каже:
«Бачив я брата, – піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить – тільки не плач і не журись: у мене жінка плоха, то я собі тебе візьму за жінку.»
Пішла вона, оддалеки подивилась та й вернулась.
«Не витерплю», каже, «щоб не плакати!»
Він і каже:
«Коли не витерпиш, то візьми, вберися, як панська наймичка, набери пляшок із вином, із медом і з горілкою повний кошик та й іди поз ті стовпи, де висить брат та й спіткнися, упади навмисне й побий ті пляшки – й плач, стільки тобі хочеться. А як хто спитає: «Чого ти плачеш?» – то ти скажеш, що йшла од панів, несла оцього добра до других панів і це нещастя лучилось – упала й побила все!»
Вона так і зробила.
І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила пляшки, як стала голосити, – то разбійник вийшов і став її питати:
«Чого ти плачеш?» А вона й сказала:
– Як мені не плакати, коли це все панське, – то що мені буде, що побила все!
Виплакалась добре за своїм чоловіком і пішла додому. А вночі посходились усі гайдамаки.
«А що», кажуть, «ніхто не був?»
– Ні, – одказав гайдамака: – «тільки одна молодиця до панів несла повний кошик пляшок із медом та з вином, упала, чисто все побила й дуже плакала»…
Ото вони взяли того багатиря й понесли у свою оселю, порізали його на шматки, почетвертували й порозкладали по кутках, а на покутя голову положили; а самі поїхали на здобитки.
А брат виліз на того граба й сидів, поки гайдамаки виїхали; тоді зліз, подивився – нема ніде́ нікого. Він пішов у їх хату, подививсь, що брат пошматований, узяв, склав його в мішок, положив на віз і повіз додому.
Приїхав додому, стали радитися: я́к би його зшити й заховати по закону? Усі радяться – не знають, що й робити. А в їх була дівка-чорнявка – служила. От вони й кажуть:
«Покликати її, чи не знає вона кого такого, щоб умів зшить?» Запитали її, вона й каже:
«Я знаю тут недалеко такого діда, що колись людей лікував, а тепер тільки зшиває; коли хочете, то я до його піду: якщо схоче, щоб його привести так, щоб очі зав’язать, щоб не знав, де він і був, – то я його приведу.»
Порадились, і пішла дівка-чорнявка.
«Так і так», каже, «дідусю!» А він і каже:
– Добре, як дасть сто карбованців, то вже піду, хоч очі зав’яжи.
Сторгувались, зав’язала очі й повела. Прийшли в хату, розв’язала очі, зшив дід того чоловіка, заплатили йому, знову зав’язали очі й повела дівка-чорнявка до його хати.
Ото пішла скрізь чутка, що багатирь нездужа, а дівка-чорнявка кожний день біга в аптеку – бере ліки; а як хто спитає, нащо, то вона каже: «Хазяїн нездужа.» Оте повиливають, а за другим іде́, і так три дні лікували; а там сказали, що вмер багатирь.
Його дуже гарно ховали – аж три попи було! А обід дуже великий зробили… Упослі багатирева жінка перебралась в одну хату до бідного, й почали хазяїнувати вкупі й трохи забувати цього клопоту.
А гайдамаки приїхали з добитків – аж нема того чоловіка; дуже вони здивувались. Посідали всі за стіл, а отаман напокуті й застромив ножа у стіл, щоб усі мовчали й слухали, що отаман говоритиме. Отаман і каже:
«Слухайте, брати мої, що я буду казати! Це дуже погано, що хтось хазяйнує у нас, і як дізнаються Ляхи, де ми, то всі чисто пропадемо, не тільки наша здобич; бо вони на нас зуби гострять. А, може, між вами є такий, щоб яким-небудь побитом одшукав цього хазяїна: дуже тому хорошого коня даю за те; а як же підманить, то оцим ножем голову зрубаю.»
Один і каже: «Я найду».
Ото всі стали з-за столу, а той гайдамака став убіратися: надів на себе рясу чернечу й шапку, розчесав чуб, попрощався та й пішов у го́род розпитуватися, що в них чути.
Прийшов у го́род, ходить і розпитується, що чути, та якось і попав гайдамака до того діда, що зшивав багатиря. От і каже гайдамака:
«Що у вас, дідусю, – чи скрізь тихо? Чи не вбралось яке лихо: не чути у вас часом про гайдамаків?»
– Е, пан-отче, нічого й казати про гайдамаків: то в нас свої люде. Дякувати Богу, вони нас не зачіпають, а панів хоч обдирають, то їм так і треба, бо вони людей деруть. А їх піддирають розбійники: за їх неправду», сказав дід та й задумався, повісивши голову.
Подумав, помовчав дід та й каже:
– Ось як мені лучилось, оце на тім тижні, то правда, що диво: вже живу на світі дев’ятьдесять років, та не чув такого дива, як прийшлося самому робить!»
«Що ж там таке за диво?» питає гайдамака.
А дід і каже:
– Ось послухайте, пан-отче, що було: прийшла до мене дівчина, чи молодиця, та й каже, щоб я пішов чоловіка зшивать, і договорилась так, щоб мені очі, зав’язать. Я й пішов, чи вона мене вела, бо я нічого не бачив. Як прийшли й як зшив я того порубаного та поколотого й зав’язали мені очі й привели до моєї хати – та оце я й досі думаю, що́ воно за чоловік був так помучений?
Гайдамака й каже:
«А чи не можна, дідусю, щоб ви мені показали: де це та хата, що вам таке трапилось?»
– Чом не можна! Тільки зав’яжіть мені, пан-отче, очі – каже дід, – то я просто йтиму, куди вона мене вела, тільки придержуйте, щоб де не спіткнувся та не впав.»
Якраз дід і довів гайдамаку до тієї хати. Там гайдамака написав щось на воротях, попрощався з дідом і пішов до своїх братів у ліс. Розказав оце все отаманові, що йому було. Отаман сказав, щоб усі готові були, бо вве́чері їхати.
А дівка-чорнявка вигонила до череди й побачила, що щось у них на воротях написано, а на чужих – ні. Вона взяла й понаписувала на всіх воротях, що стояли підряд, – сама нікому нічого не каже.
Приїжджають розбійники вночі саме до тієї хати, а отаман і пита:
«Який же ти положив знак, щоб дурно людей не кривдити?»
– А такий, – каже гайдамака, – написав на воротях!
Стали дивитися – аж на всіх воротях написано. Розсердився отаман і кричить:
«Як же це на всіх понаписував? Ти дурний, чи що: хиба всіх людей будемо мучити? Пропади ти краще сам, що нас усіх підвів!»
І зрубав йому голову; той із коня впав; отаман сказав, щоб його взяли й у Дніпро вкинули, а самі поїхали до своєї оселі.
На другий день убрався другий гайдамака купцем і пішов шукати того діда. Знайшов, розпитався – дід і цього повів до тієї хати. Цей гайдамака замітив, як хлівці стоять, як і хата стоїть, як і комора стоїть, як саж стоїть, і підійшов до вікна – а там ще топилось: дівка поралась, а наймит зарізав козла й саме білував. Гайдамака й написав на воротях: «Вариться козел», а сам подякував дідові й попрощався та й пішов у своє місце; а дід собі пішов.
Прийшов, усе розказав отаманові й усім, що й як він замічав, і як написав, і як його дід водив.
А дівка-чорнявка вийшла корови доїть і скрізь обдивилась; коли дивиться – аж на їх воротях написано: «Вариться козел»; вона взяла з своїх воріт стерла, а на всіх воротях понаписувала: «Вариться козел».
Приїжджають уночі гайдамаки: на всіх воротях понаписувано, а на тих ні, що гайдамака сказав, що «оце та хата й це той двір, – тільки не написано на воротях: а я», каже, «написав.»
От отаман і каже:
«Е, брати, нум вертатися додому: вже ж мені всіх вас не перебити й людей невинних ради Христа не мучити! А тут є якась німецька штука, що все оце робить; а ми якось иншим побитом приїдем.»
І так поїхали до своєї господи. Радились, радились, що тут робити? Отаман і каже:
«Ось що, хлопці, ми зробім: запряжемо ми всі коні й покладем кухви й ви всі повлазьте в кухви (злегка позакривати дна), а в одну кухву насиплемо оливи, я зроблюсь купцем і буду казати, що оце доставляю оливу в Полтаву, а там є дуже великий купець, то це йому. І впрошусь я туди ночувати; там, може, підгуляєм, бо я з собою наберу всяких напитків.»
Так порадившись, і зачали робить. Сорок кухов наготовили, а тільки в одну насипали оливи, та позапрягали коні, самі повлазили у кухви, а отаман поганяє коні й їде.
Приїхав до того двора й став прохатися на ніч, щоб позавозити кухви у двір і зачинити добре, бо в нього не було, щоб стерегти. Вийшов той хазяїн та й став розпитувати: хто він такий. А гайдамака й розказує: звичайно, бреше. Чоловік вислухав усе та й каже:
«Ви ж, будь ласкав, добродію, розпрягайте коней і все так і ставляйте: тут вам шкоди ніякої не буде; а я наймитові прикажу, щоб поглядав за кіньми. А вас прошу щиро: йдіть у хату!» Гайдамака, звичайно, подякував.
От, як упорав, то й приказав усім своїм хлопцям, щоб вони не спали:
«Як, каже, всі поснуть, то я буду зпочатку кидать маленьким камінням, то ви приготовляйтесь: а як уже стану кидать великим камінням, то просто йдіть у хату й почнем хазяйнувати по свойому.»
Увійшов отаман у хату, стали їм давати вечеряти. Вийняв він пляшку горілки, а другу наливки, а третю меду – й тут такий бенкет підняли, що ну! І співи, і танці, і все…
А дівка-чорнявка порається у другій хаті – оджимає сорочки. От увіходить наймит Петро, а дівка й каже:
«Будь ласкав, Петре, піди до хижі, пошукай: чи нема де у нас свічок? А то мені ще багато прати.» А Петро й каже:
«А ти, дурна, не знаєш, що й робити: у нас у дворі є багато кухов із оливою – пішла-б та наточила, то й було б з тебе чим світить і на завтра, не то на сьогодні – однаково біля їх нікого нема. А хазяїн так загулявся, що й усі можна кухви повивозити – то й не чутиме: такий куций бал підняли!»
Дівка-чорнявка й каже:
«Та й правда! Піду наточу цебер, то й буде з мене на цілу зіму. Посидь же, Петре, в хаті, а я побіжу та вточу.» І пішла дівка.
Тільки що взялась за чіп, щоб одіткнуть, а гайдамака й каже: «А що, чи готово?»
А дівка-чорнявка й охолола та й каже:
«Ні, ще!»
Прийшла до другої кухви та й застукала. І там обзивається: «А що, чи готово?»
Вона до всіх кухов підходила й стукала, її все гайдамаки питають: «Чи вже готово?»
А вона одказує, що ще. Тільки пішла до крайньої кухви – стукала, стукала, а там мовчало, бо в тій кухві була олива. От вона наточила оливи й унесла в хату; ніко́му нічо́го не кажучи, затопила й поналивала в казани оливи й позаставляла в піч. Як олива закипіла, а вона виносить на двір, одтика воронку й по два кухлі в кожну кухву, – і міцно закривало, щоб дух не виходив. І так дівка-чорнявка всіх гайдамаків подушила. Після виходить, стука, та вони нічого вже не казали: мовчать… бо були неживі!…
Нагулялись і полягали спати всі, а гайдамака, хоч ліг, але не спав. Чує, що всі поснули, – він почав кидати маленькі камінці – не чути; він зачав і великі кидати камінці – все мовчать, не вилазять з кухов. Він як розсердиться, як побіжить сам до кухви: розкрив одну – аж лихо! неживий! Він до другої – й там так… Він до всіх стукав – не чути голосу… Він через тин так перескочив та навтікача! Утік до своєї хати та й сидить, мов неживий.
На другий день повставали всі, а хазяйка й каже наймичці, щоб готовила снідати задля того купця. А вона й каже:
«Оглядіться, чи є той купець!»
– А де ж? – каже хазяйка.
«Е», каже дівка-чорнявка: «поминайте, як звали! Вже він давно втік: і я цілу ніч не спала та його доглядала та й доглянула: побіг, мов божевільний!
А то ви думаєте, що олива? Ото ті сорок розбійників, що дядька зарізали; а тепер же й вони пропали: я їх подушила всіх!»
Хазяйка з ляку до чоловіка побігла, розбудила й розказала; той схопився – та туди, до тих кухов. Стали одбивати, – дивляться – аж правда… Господи! хазяїн не знав, як і дякувати наймичці за це. І стали радитися, де тих гайдамаків діти. А дівка-чорнявка й каже:
«Викопати в саду велику яму й туди їх поскладати всіх і закопати.»
Так і зробили: гайдамаків заховали, а кухви поскладали в повітки й коні позачиняли, щоб ніхто не бачив, – та й живуть собі, остерігаючись того одного, отамана.
А той сердешний отаман сидів-сидів, а тоді набрав повний віз усякої матерії й поїхав у го́род, купив крамницю й почав торгувати.
Ото й познайомився з того багатиря сином.
Одного разу син і кличе його до себе в гості, а гайдамака й каже:
«Я тепер не піду, а піду в неділю; глядіть, щоб була гарна музика, щоб гарно погулять!»
– Добре, – каже син та й сказав батькові.
Вони й приготовились гарненько й музику кликнули.
Приходить і той купець у гості. Гуляли-гуляли, танцювали, а потім купець і каже:
«Чи нема якої дівчини, щоб потанцювала?»
Хазяїн і каже, що в нас є дівка-чорнявка.
Вона ввійшла, стала танцювати й як окрутнулась та й вихопила в нього з-за халяви ножа, замахнулась – і одрубала гайдамаці голову. Тоді всі наробили крику, то вона сказала:
«Цей той гайдамака, що тоді втік!»
Коли роздивились – аж правда.
Тоді все зібрали й його заховали, і поїхали в ліс до тієї хати – і там усе позабірали. А дівку-чорнявку з сином обвінчали.
Казка 10Царівна-жаба
Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в деякомусь государстві, жив собі царь та цариця; а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту – такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хиба в казці сказати. Дійшли до літ, – час їм женитися. Царь, порадившись гарненько зо старою, прикликає синів і каже:
«Сини мої, соколи мої! Дійшли ви вже до літ, час уже вам подружжя шукать.»
– Час, – кажуть, – таточку, час.
«Забірайте ж», каже, «діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого попаде в двір, там тому й молоду брати.»
Вони вийшли на двір, понатягали сагайдаки, давай стріляти. Старший стрельнув – загула стріла під небесами, та й упала аж у иншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любує. Прийшла до батька, хвалиться:
«Яку я, таточку, гарну стрілку найшла!»
– Не віддавай же, – каже царь, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе дружиною візьме.
Коли так, через яку там пору, приїздить старший царевич, просить у неї стрілку.
«Не дам я», каже, «цієї стрілки нікому, тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме.»
«Я», каже царевич, «тебе візьму.»
Намовились. Поїхав він.
Другий царевич стрельнув – звилася стріла нижче хмари, вище ліса, та й упала в княжецький двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку й понесла до батька:
«Яку я, таточку, гарну стрілку найшла!»
– Не віддавай же її, – каже князь, – нікому, тільки хиба віддай тому, хто тебе дружиною візьме.
Приїжджає і другий царевич, просить стрілку. Вона сказала так, як і та. І цей каже: «Я тебе візьму.»
Погодились, поїхав.
Приходиться третьому стріляти. Іван царевич (його звали Іваном-царевичем) як стрельне: загула стріла ні високо, ні низько: вище хат, та й упала ні далеко, ні близько: коло села в болоті. На купині сиділа жаба й узяла ту стрілку. Приходить Іван-царевич, просить:
«Верни мою стрілку!»
– Не дам я, – каже жаба, – цієї стрілки нікому, тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме.
Іван-царевич подумав: «як таки його зелену жабу за дружину брати?»
Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді, що Господи! А Іван-царевич іде́ та й плаче.
Батько питає їх: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток понаходили?
Старший каже: «Я, тату, найшов царівну», підстарший: «Я – князівну.»
А Йван-царевич стоїть, та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!…
Батько його питає: – А ти чого, Іване-царевичу, плачеш?
«Як же», каже, «мені не плакати, що в братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?»
– Бери! – каже царь – нічого робить: така вже, видно, твоя доля!
От і одружилися царевичі: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царевич – зелену жабу з болота.
Одружилися вони та й живуть собі. А це якось царь забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Оддає наказ: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали й принесли показати: яка з них краща ткаля?»
Іван-царевич іде додому, жаба вилізла назустріч, питає:
«Іване-царевичу, чого ти плачеш?»
– Та як же мені не плакати, що так і так: нагадав наш батько, щоб на завтра, на ранок кожна невістка йому рушники виткала…
«Не плач! Усе гаразд буде, лягай та спи!»
Він ліг, заснув. Вона взяла, кожушок з себе скинула, вийшла надвір, крикнула, гукнула, свиснула – тут де не взялися дівчата-прислужниці, виткали рушники, гарно квіток понашивали, віддали їй. Вона взяла, положила коло Івана-царевича, знову кожушок наділа й стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царевич, – аж такі рушники, що він іще й не бачив таких ізроду! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, царь на кухні пооддавав, а жабині в себе на образи понавішував.
От батько дає знов приказ, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царевич іде́ додому та й знову плаче. Вона вилізла проти його, квакає:
«Іване-царевичу, чого ти плачеш?»
– Як же мені не плакати, що загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!…
«Не плач – справимося! Лягай та спи!»
Він ліг, заснув. А ті, другі невістки, пішли під вікно підглядувати – я́к вона буде робить. Вона взяла, ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько замісила; потім того полізла на піч, пробила дірку, вилила туди: гречаники так і розпливлись по черіні…
Ті невістки швидче додому, та давай і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хиба тільки собакам повикидати.
А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла на двір, крикнула, гукнула, свиснула, – тут де не взялись дівчата-прислужниці. Вона їм приказала, щоб до світа були гречаники. Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Вона взяла, положила коло Івана-царевича, сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленого жабою, як і була.
Іван-царевич прокидається, бачить – біля його гречаники, як перемиті! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам пооддавав, а ці звелів до столу подавать.
От ізнов царь загадав своїм синам, щоб у такий і такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царевич іде́ додому, повісивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
«Іване-царевичу, чого ти плачеш?»
– Як же, – каже, – не плакати, що батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати… Як я тебе повезу?»
- «Не плач», каже: «лягай та спи – якось поїдемо!»
Він ліг, заснув.
Діждали того дня, що бенкет, – Іван-царевич знов зажуривсь.
«Не журись», каже, «Іване-царевичу, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя дружина дощевою росою вмивається, а як блискавка заблищить – знай, що твоя дружина в дороге вбрання прибірається; а як грім загремить – то вже їде.»
Іван-царевич убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зо своїми жінками вже там; самі повбирані гарно, а жінки в золоті, в саєті, в намистах дуже дорогих… Брати почали з його сміятися:
«Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…»
– Не смійтесь, – каже, – потім приїде.
Коли це став дощик накрапати. Іван-царевич і каже: «Це моя жіночка люба дощевою росою вмивається!» Брати сміються з його: «Чи ти», кажуть, «здурів, що таке торочиш?» Коли це блискавка блиснула, Іван-царевич і каже: «Це моя жіночка в дороге вбрання прибірається!» Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то й здурів! Коли це як зашумить, як загрімотить грім – аж дворець затрясся; а царевич і каже: «Оце вже моя голубочка їде!» Коли так: приїхала під крильце карета шестіркою коней, як змії, – вийшла вона з карети… Аж поторопіли всі – така гарна!
Посідали обідати: І царь, і цариця, й обидва старші брати не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й не можна! Обідають; то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї, та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, – шматочок у рот, а шматочок у рукав.
Пообідали. Вийшли-на двір; почали музики грати – батько став запрохувати в танок. Ті невістки не хочуть: «нехай вона танцює!» Вона як пішла з Іваном-царевичем, як почала танцювати, то й до землі не черкнеться – легко та гарно. А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала – став сад, у тому саду стовп, і по тому стовпові кіт ходить: угору йде – пісні співа, а вниз іде – казки каже. Танцювала-танцювала, – далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. Потанцювала вона, сіла спочивати.
А це й другі невістки пішли у танок, Танцюють, та як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та прямо цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризькували. Царь на них:
«Годі, годі, вражого сина дочки! Ви мені очі повибиваєте…» Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музика грає, а царедворці вже танцюють.
А Іван-царевич дивиться на жінку, та й собі дивується: як таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не одірвеш! Далі сказав, собі подати коня, махнув додому довідатись: де вона все те понабірала? Приїздить, пішов у кімнату, де вона спить, – аж там лежить жабячий тулубець. У комині топилося, – він той тулубець ув огонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже порозїжджались. Поїхав і Іван-царевич зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в кімнату, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала, шукала…
«Чи ти», пита, «Іване-царевичу, не бачив моєї одежі?» – «Якої?»
«Тут», каже, «я кожушок скинула…»
– «Я, – каже Іван-царевич, – спалив!»
«Ох, що ж ти наробив мені, Іван-царевичу? Як би ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер прийдеться нам розлучитися, може, й навіки… Прощай», каже, «шукай мене в тридесятому царстві, в тридесятому государстві, у баби-яги, кістяної ноги!»
Махнула рученьками, перекинулася зозулею; вікно було одчинене – полинула…
Довго Іван-царевич побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не врадув. От він узяв сагайдачок срібний, набрав у торбу хліба, тикву повісив через плече, – пішов шукати.
Іде́ та й іде́. Коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
«Здоров, Іване-царевичу! Куди тебе Бог несе?»
– «Іду», – каже, – «дідусю, світ-за-очі, шукати своєї жінки: вона десь у тридесятому царстві, у тридесятому государстві, у баби-яги, кістяної ноги. Іду та й не знаю, куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?»
«Чому», каже, «не знати? Знаю.»
– «Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!»
«Е, що тобі, сину, казати: кажи – не кажи, не потрапиш!»
– «Потраплю – не потраплю, скажіть; я за вас буду цілий вік Бога молити.»
«Ну, коли вже», каже, «тобі так треба, то от тобі клубочок: пусти його – куди він буде котитись, туди й ти іди за ним: якраз прийдеш аж до баби-яги, кістяної ноги.»
Іван-царевич подякував дідові за клубочок, узяв, пустив, клубочок покотився, а він пішов.
Іде́ та й іде́ таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілку на срібний сагайдак – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
«Іване-царевичу, не бий мене: я тобі в великій пригоді стану!»
Він пожалував його, не бив. Отак і сокола пожалував, не вбив.
Іде́ та й іде́: клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним, та й дійшов аж до синього моря. І бачить: на бе́резі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та ззісти, а вона й просить:
«Іване-царевичу, не їж мене: кинь краще мене в море, я тобі за те в великій пригоді стану!»
Він її вкинув у море, пішов далі.
Скоро, чи довго, а зайшов він таки й у тридесяте царство, у тридесяте государство, – аж стоїть там хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга, кістяна нога, ноги на піл одкинула, голову на комин положила.
«Здоров був, Іване-царевичу! Чи по волі, чи по неволі прийшов сюди?»
– Ні, – каже, – бабусю, не ховаюся, а шукаю я свою жінку любу – жабу зелену!
«Знаю, знаю!» каже баба-яга: «Вона в мене в голові нужу шукає, як прийде в гості.»
– Де ж вона, бабусю, скажіть мені.
«У мого брата за наймичку служить.»
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе; вона й каже:
«Там на морі є острів – там його й хатка. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хватай швидче, та й тікай із нею, не оглядаючись.»
Він подякував бабі-язї й пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море й кінця йому не видно… І де той острів, хто його зна. Ходить він понад морем, голову повісивши, журиться. А це випливає щука.
«Іване-царевичу, чого ти журишся?»
– Так, – каже, – і так: на морі є острів, так ніяк не можу туди достатись.
«Не журись!» каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поруччя золоті, а поміст склом настеляний, – як ідеш, так мов у дзеркалі.
Іван-царевич і пішов по тому мосту, та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів – аж там такий ліс густий, що ні пройти ні просунутися, та темний-темний… Іван-царевич ходить понад тим лісом, та й плаче, ходить та й плаче… А тут уже й хліба не стало – нічого й їсти. Сів він на піску та й зажурився: «Пропав!» дума. Коли це біжить заєць мимо його, тут де не взявся сокіл, ударив того зайця, убив. Іван-царевич узяв того зайця, оббілував, витер вогню, дерево об дерево, спік шашлику, ззів.
Наївся та й став думати: як його до дворця добитись? Знову ходить понад лісом, а ліс – сказано – і просунутися не можна. Ходив-ходив, коли зирк! Іде́ ведмідь.
«Здоров, Іване-царевичу! Чого ти тут ходиш?»
«Хочу, – каже, – як-небудь у дворець достатись, та не можна за лісом.»
«Я тобі поможу.»
Як узяв той ведмідь дуб’я трощити: такі дуби верга, що по півтора обіймища! Вергав, вергав – аж пристав; пішов, напився води, як зачав знову ламати… От-от стежечку проламає! Знову води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до двірця, пішов Іван-царевич.
Пішов Іван-царевич по тій стежці – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний двірець. Одчинив одні двері, залізні – нема нікого; одчинив другі, срібні – і там нема нікого; як одчинив треті, золоті – аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче, – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царевича, так і впала йому на шию:
«Ти ж, мій голубе сизий, як я за тобою
скучила! Якби ще трохи, небагато, – може б ти мене більше й не побачив ніколи…
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
– Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.