Віршована казка Івана Франка 1890 року про хитрого Лиса, звіриний суд і царя-Лева. Переробка Франка з німецького, з його передмовою про те, звідки беруться казки.
ПередмоваКоли ще звірі говорили
Оці байки, що зібрані в цій книжечці, то старе народне добро. Багато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дідів, а мало хто й подумає про те, що, оповідаючи ті байки, ми повторюємо тільки те, що перед тисячами літ повидумували мудрі люди в Вавилоні, в Єгипті, в Індії та в Греції. Тільки недавно вчені мужі, повіднаходивши стародавні книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народніми байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нині так любуються наші діти, було колись випливом мудрости царів, звіздарів та патріярхів. Наша нинішня байка й казка, це та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку.
Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молодої фантазії дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не тривожать молодого чуття страшними, трагічними пригодами та незрозумілими для дітей відносинами полів? Я бажав би, щоб наші діти в інтересі здорового й морального розвою якнайдовше вітали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин, у світі, де все видно ясно й симпатії не потребують ділитися. Відси вони винесуть перші й міцні основи замилування до чесноти, правдомовности і справедливости, а надто любов до природи й охоту – придивлятися близько її творам, прислухуватися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки.
Для тих, хто хотів би знати, відки я брав свої казки, скажу, що відки брав то брав, але кожну казку я перероблював основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окруження наших дітей і нашого народу. Я старався віддати якомога найліпше тон і спосіб вислову найкращих казок, записаних із уст нашого народу, бажаючи й оці чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуся дітям у запічку. При тім я бажав подати матеріял свіжий, не переповідаючи те, що кожний у нас знає вже й без мене, і для того я обернувся до чужих збірок, західних і східних. Маючи на оці мету більше педагогічну, ніж чисто-наукову, я не вагався декуди відступати від оригіналів, уводити нові мотиви в старий засновок, бажаючи звернути думку моїх малих читачів та слухачів від казкових фікцій на дальший, ширший обрій життєвого змагання та наукового досліду.
Для цікавих, що хотіли би ближче познайомитися з оригіналами моїх казок, і може навіть із тою галуззю науки, що займається їх порівнянням та виясненням, подаю тут виказ тих книжок, відки я брав свої казки.
1. Осел і Лев – сербська казка, надрукована в німецькім перекладі в збірці: Dr. Friedrich S. Krauss, Sagen und Märchen der Südslaven, том I, стор. 5 і далі.
2. Старе добро забувається – великоруська чи то московська казка з багатої збірки Афанас’єва (А. Н. Афанасьєв, Народныя русскія сказки), том I, стор. 43 і д.
3. Лисичка і Журавель – також московська казка, взята з тої самої збірки, том I, стор. 51 і д.
4. Лисичка і Рак – московська казка, взята з тої само збірки, том I, стор. 54.
5. Лис і Дрозд – московська казка зложена з двох, що надруковані в Афанас’єва, том I, стор. 46 і д. і стор. 106 і д.
6. Заяць і Їжак – німецька казка взята із славної збірки братів Ґріммів (Brüder Grimm, Kinder und Hausmärchen, Leipzig, Reclam), том II, стор. 338 і д.
7. Королик і Ведмідь – німецька казка з тої самої збірки Ґріммів, том II, стор. 76.
8. Вовк війтом – грецька казка, надрукована в німецькім перекладі в збірці Гана (І. G. v. Hahn, Griechische und albanesische Märchen, Leipzig 1864), том II, стор. 105.
9. Заяць і Ведмідь – індійська казка, взята із славної індійської збірки званої Панчатантра або по нашому П’ятокнижжя, що в німецькім перекладі видана була Теодором Бенфеєм (Th. Benfey, Pantschatantra, fünf Bücher indischer Fabeln, Märchen und Erzählungen. Leipzig 1859) і Людвігом Фрітце (Ludwig Fritze, Pantschatantra, ein altes indisches Lehrbuch der Lebensklugheit in Erzählungen und Sprüchen. Leipzig 1884). Бенфеєва передмова до цього перекладу має в науці про казки велику вагу і ще й досі служить вихідною точкою для кожного, хто хоче займатися дослідом цього предмету. Наша казка, це восьме оповідання першої книги, у Бенфея том II, стор. 62, а у Фрітце стор. 8.
10. Ворона і Гадюка – індійська казка, взята з тої ж Панчатантри, де вона стоїть як шосте оповідання першої книги, див. Бенфей том II, стор. 57, Фрітце, стор. 74.
11. Три міхи хитрощів – грецька казка, з наведеної вище збірки Гана, том II, стор. 104.
12. Вовк, Лисиця й Осел – грецька казка, з тої самої збірки Гана, том II, стор. 104.
13. Лисичка-черничка – грецька казка, з тої самої збірки, том II, стор. 101.
14. Мурко і Бурко – грецька казка з тої самої збірки, том II, стор. 97.
15. Лисичка-кума – грецька казка, з тої самої збірки, том II, стор. 99.
16. Війна між Псом і Котом – сербська казка із збірки Крауса, том I, стор. 9.
17. Фарбований Лис – індійська казка із Панчатантри, де вона стоїть як десяте оповідання першої книги, див. Бенфей т. II, стор. 73, Фрітце стор. 96.
18. Ворони і Сови – це переповідка, хоч і значно вкорочена, цілої третьої книги індійської Панчатантри, що дає поняття про те, як посплітані були казки в Індії і підладжені для морального навчання; див. у Бенфея том II. стор. 213, у Фрітце стор. 233 і далі.
19. Як звірі правувалися з людьми – це вільний переповід одної частини перської книги „Тугфат іквам уссафа“, яку переклав французький учений Ґарсен де Тассі пз. Les animaux en discussion avec l’homme (Звірі в суперечці з людьми) і помістив у своїй книзі „Allégories, récits poétiques et chants populaires, traduits de l’arabe, du persan, de l’hindoustani et du turc par M. Garcin de Tassy. Paris 1876, стор. 73 до 188. Закінчення оцеї книжки, де Соломон показує звірям і людям їх спільних ворогів, найдрібніші, мікроскопійні організми, це, очевидно, мій концепт.
20. Байка про байку – а властиво кінцева казочка про Синицю, що хотіла спалити море, взята також із Панчатантри, де вона стоїть як дванадцяте оповідання першої книги, у Бенфея том II, стор. 87, у Фрітце стор. 114.
Оці казки, з виємком 19-тої, друкувалися спершу в „Дзвінку“, а потім 1899 року вийшли окремою книжечкою, яка давно вже розійшлася. В оцьому новому виданню я не змінював тексту казок, хіба декуди підправив та вигладив мову й доробив казку „Як звірі правувалися з людьми“. Може ця казка своїм змістом і тоном вибігає поза круг розуміння малих дітей, але я певний, що для старшеньких, від 10 до 15 літ, вона буде не лише цікавою, але й пожиточною лектурою, даючи їм у казковій одежі не мало фактів із історії розвою та культури людей і природи.
Вкінці не можу промовчати того дивовижного факту, що оцю книжечку, чисто педагогічну, далеку від політики (хіба з виємком кількох рядків ув останній казці) подавали наші київські земляки до російської цензури, бажаючи передрукувати її також для російських українців. І що ж ви скажете – цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які то небезпечні ті звірячі історії для цілости російської держави!
Львів д. 25 листопада 1903.Іван Франко
Пісня перша
Надійшла весна прекрасна,Многоцвітна, тепла, ясна,Мов дівчина у вінку;Ожили луги, діброви,Повно гамору, розмовиІ пісень в чагарнику.
Лев, що цар є над звірями,Пише листи з печатками,Розсилає на весь світ:„Час настав великих зборів!Хай зійдесь до царських дворівШвидко весь звірячий рід“.
Ось ідуть вони юрбами,Мов на відпуст з корогвами –Все, що виє, гавка, квака;Лиш один мов і не чує,В своїм замку знай ночуєЛис Микита, гайдамака.
Ой не даром він ховаєсь!Знать, сумління обзиваєсь:„Кривдив ти звірячий люд!“Тим часом в своїй столиціЦар засів поруч цариці,Щоб творити звірям суд.
Перший вийшов Вовк Неситий.„Царю, – каже, – від МикитиВже мені хоч пропадать!Діток моїх б’є, кусає,А Вовчицю обмовляєТак, що й сором повідать!“
„А й мене – хіба ж то чесно? –Як він хитро і облесноМало в гріб раз не вігнав!Це було ще того разу,Як я з царського указуМировим суддею став.
„От до мене вбіг Микита!„Вовче, справа знаменита!Штири Барани ось тут.Їм лишилася по батькуГарна частка поля в спадку,І на твій здаються суд.
„Бачиш, почали сваритьсяТа вже де їм поділиться –Геометри в них нема.Я веду їх в сюю нетру:
Будь їм ти за геометру, –Праця буде не дарма“.
„Втішивсь я – нема що крити.Бачте, Баранів миритиДуже люблю над усе:Як зроблю їм справу в полі,То вам жоден з них ніколиВже рекурсу не внесе.
„От я швидко збираюся,З Баранами вітаюся –Хлопці повні, як стрючки!„Ну бо, хлопці, поспішімо,На той спорний ґрунт ходімо!Маєте пальки, дрючки?“
„Все тут, – кажуть, – все готове!“Вийшли в поле Баранове,Стали мірять – ні, не йде!Тут замного, там замало,Вшир не хочуть, вздовж не стало,Бо тут ліпше, там худе.
„Далі каже Лис Микита:„Тут одна лиш стежка битаВас до правди доведе.Вовче, стань на середині,А з них кожний в цій хвилиніНа ріг ниви хай іде.
„Станьте й стійте там спокійно!Кожний уважай подвійно!
Як я крикну: раз, два, три!То з вас кожний без уговкуЯк найшвидше к пану Вовку,Що лиш сили, просто при!
„Хто найшвидше дочвалає,Вовка з місця геть зіпхає,Матиме найбільшу часть.Зрозуміли?“ „Зрозуміли!“„Ну, ставайте ж, і до ціліХай вам Бог добігти дасть!“
„В середині став я радий,Не доміркувався зради,А Микита на межіАж у собі радість тисне –Як не гаркне, як не свисне:„Раз, два, три! А враз біжи!“
„Ледве крикнув Лис Микита, –Гей, як рушили з копитаБарани у той сам час!А як збилися докупи,То вам наче штири ступиВ мене гопнули нараз.
„Штири Барани від разуМої кості на логазу,Здавалося, потовкли;
Я лиш зіпнув, закрутився,Та й на землю покотився,Очі кров’ю запливли.
„Та прокляті БараниськаНе вважають, що смерть близька,Що зомлілий я лежу:Цей рогами звідси пхає,Той в противний бік штовхає,Щоб посунути межу.
„Довго ще так правувалисьЩо хвилини розбігались,Та й рогами в мене бух!А Микита, той собака,Реготавсь, аж лазив рака,Що так з мене перли дух.
„І були б за нюх табакиТам на вічну ганьбу такиВовка вбили Барани,Та дав Бог, моя ВовчицяТам надбігла подивиться, –Аж тоді втекли вони“.
Хоч як жалібно цю повість,Мов сумную дуже новість,Вовк цареві голосив,То цариця хихоталась,Та й цар, щоб не знявся галас,Ледве в собі сміх душив.
Гектор, цуцик, неборака,Став на лапки та й балака:
„Царю, страже наших прав!Ковбаси я мав шматочок,Та й сховав її в куточок, –Лис і тую в мене вкрав!“
Кіт Мурлика скочив жваво:Бач, яке собаче право!Ковбаса була моя!Що Лис злодій, я не спорю,Але ковбасу в ту поруВ ковалихи викрав я!“
„Чиста правда, що й казати –Рись почав так промовляти, –Лис Микита злодій є.Він сумління, честь і віруЗа курча, горілки міруБез вагання продає.
„Та ж то нехрист, та ж то Юда!Патріотизм в нього злуда,Хто ж добра б від нього ждав?Знаю я його натуру!Він всіх нас жидам на шкуруЗа свинини б фунт продав.
„Заєць ось – душа спасенна,Як живе, ні в ніч, ні денноЗла нікому не хотів.Ну пішов він до Микити,Той, бач, мав його навчитиТропарів і кондаків.
„Ой, гірка була наука!Лис відразу взявсь до букаА прийшли на п’ятий глас,Він струснув Зайця мов грушу;Був би витряс з нього й душу,Як би я його не спас“.
Аж ось виступив до трону,Шоб взять Лиса в оборону,Стрий його, Борсук Бабай.„Добре то старі казали:Жди від ворога похвали!Що тут наплели, гай, гай!
„І не сором вам, Неситий,Власну ганьбу розносити,Відгрівати давну пліснь?А ви краще б нагадали,Як ви з Лисом мандрували, –То правдива, свіжа піснь.
„Вірним другом був Микита,Але наша злість неситаЗлом платить найкращу річ.Раз ото степами йшли ви,Голод мучив вас страшливий,Хоч коліна власні їж!
„Аж тут чути: „Гатьта! Вісьта!Іде шляхом хлоп до міста,
З рибою на торг мабуть.„Гей – Лис каже, – мисль щаслива!Брате, буде нам пожива,Лиш гляди та мудрий будь!“
„Скочив Лис з одного маху,Бач, і впав посеред шляху,Мов здохлий простяг лапки.І лежить оттак простертий –Він же ж міг пожити смертиВід мужицької руки!
„Хлоп над’їхав – що за диво!З воза зліз, за камінь живо,Щоб його добити там.Далі бачить – він не диха!„От мій зиск – промовив стиха –На клепаню буде блам“.
„Взяв Микиту за хвостинуТа й на віз між рибу кинув,Сів і їде в Божий час.А Микита, той проноза,Ну ж метати риби з воза,В діжці лиш лишився квас.
„Риб не стало. Лис мій в ноги!Здибав Вовка край дороги, –Той останню щуку мне.„Ну бо, брате Миколайку,Ти лишив для мене пайку?Погодуй тепер мене!“
„О – говорить Вовк Неситий –Ось де пай твій знаменитий!На, смакуй та не вдавись!“І – зміркуй безодню злости! –Дав йому лиш самі костіЗ риб, що вкрав так сміло Лис!
„А для Зайця річ нелюба,Що надрав учитель чуба?Ніби нас не драли всіх?Хто ж то бачив, щоб наукаЙшла до голови без бука?Це розмазувать – лиш сміх.
„А той цуцик, Гектор куций,Сам спіймавсь на своїй штуці!Кіт Мурлика нам сказав:Ковбасу ту знакомиту,За що скаржить він Микиту,Сам він у Мурлики вкрав.
„Мій братанок – муж побожний.Всякий проступок безбожнийПеред ним неначе хрін.Ось вже цілий рік минає,Як твердий все піст тримає,Не бере в рот м’яса він.
„Я вже сам не раз журився,Що так голодом зморився“ –Тут урвав нараз Бабай…Бач, кумпанія чимала
Хто зна звідки причвалалаЗ криком, шумом в царський гай.
Старий Півень перед веде,За ним по два у ряд іде,Несуть мари на плечах:А на марах курка лежить,За марами весь рід біжить –Плач і лемент, ох і ах!
Півень перед троном царськимКрикнув тенором лицарським:„Милосердя, царю мій!Вся надія наша вбита!А убійця – Лис Микита!Хай нас суд розсудить твій!
„Ми в манастирі святомуПроживали й зла нікомуНе чинили. Та не разБачив я, що попід брамиЛис мишкує, – все за намиСвоїм хижим оком пас.
„Я ці штуки добре знаю,Своїм дітям повідаю:„Стережіться, крий вас Біг!В ліс мені не вибігати,Бо там ворог наш зубатий,Він життя вас збавить всіх“.
„Аж тут раз стук-стук до брамиВ волосянці перед намиСтав Микита як монах,Повітав нас благодаттю,Та й із царською печаттюЛист відкритий мав в руках.
„Ось вам, каже, лист безпеки!Каже цар, щоб від теперкиМіж звірями був спокій,Щоб братався Вовк з Вівцями,І щоб я навіки з вамиБув як друг, як брат, як свій!
„Бач, пустинником я стався,І від м’яса відцурався,Їм лиш зілля й дикий мід.Мир вам, діти! Живіть з Богом!“І, вклонившись за порогом,Він пішов собі у світ.
„Ну – тут дітям я говорю,–Воля, діти! Можна з дворуНам по стернях погулять!“Радість, втіха, спів між нами!Всі ми рушили за брами, –Та не всім прийшлось вертать.
„Лиш ми вийшли, – гульк з укриттяЯк не скочить Лис Микита,Та й хахап мою дочку!Я як крикну: Кукуреко!Але він вже був далеко,Вже сховався у ліску.
„Я кричу, мов дзвони дзвоню…Вірні пси за ним в погонюКинулись – та, Боже мій! –Принесли лиш труп бездушний!..Так той злодій непослушнийЗневажає на̀каз твій!“
Цар сказав: „А що, Бабає?Дуже гострий піст тримає
Твій братанок! Бачиш сам,Як то він спасає душу!Ні, кінець зробити мушуВсім подібним хапунам!“
І Ведмедя зве Бурмила:„Як тобі в нас ласка мила,Друже, меч свій прив’яжи,Йди до Лиса, хай, мосьпане,Зараз тут на суд мій стане, –Строго-строго накажи!
„А вважай на ту падлюку,Щоб не вдрав яку він штуку,Бо то, брате, хитрий звір!“„Що, мене б він смів дурити?“ –Закричав Ведмідь сердитий,Та й потяг в Микитин двір.
Пісня друга
Гей, хто в лісі не буває,Той не бачив, той не знає,Як Микита Лис живе.Лисовичі – славний замокНе один там хід і ґанок,Ям, скриток чимало є.
Лис Микита в своїй будіСпочива собі по труді,Аж нараз почув: стук, стук!Глянув – ой, небесна сило!Аж це сам Ведмідь Бурмило,А в руках страшенний бук.
„Гей, Микито! Де він, ланець?Вилізай! Ось я посланецьВід саміського царя!Наробив ти зла багато,Злий на тебе Лев, наш тато, –То й спокутувать пора!
„Кличе цар тебе на суд:„Хай мені явиться тутЛис Микита, гайдамака!А не хоче йти в мій двір, –На тортури, під топір!Хай пропаде мов собака!“
Лис Микита щулив вуха,Коло брами пильно слухаТих грізних ведмежих слів.„Ей, – гадає, – що б зробити,Цього дурня раз провчити,Щоб так гордо не ревів!“
Хитро в шпарку зазирає,Чи де засідки немає?Але ні, Бурмило сам!Ну, тоді він вийшов сміло,Втіхою лице горіло:„Вуйку, ах, вітайте ж нам!
„Вуйку, ви ж це? Бійтесь Бога!Так далекая дорога,А такий надворі сквар!Ви втомились, ви без духа,Піт вам скрізь тече з кожуха!Що ж то, наш вельможний цар
„Інших вже послів не має,Що найкращих посилає,На найстарших труд валить? –Ну, подвійно рад я тому,Що хоч раз до мого домуГість так чесний загостить.
„Суд для мене – з маслом каша!Знаю бо, що мудра вашаРада захистить мене.А як ви за мене словоСкажете, то все готово,Царський гнів тяжкий мине.
„Вуйку, ми ж одного роду!З вами я в огонь і в воду!Лиш цю нічку ще заждіть!Гляньте, небо замрячене,Ви втомилися, а в мене –Вибачте – болить живіт“.
„А це що тобі, небоже?“„Ох, вуйцуню, страх негоже!Я ж пустинник, то й не слідМ’яса їсти. Ось і мушу,Щоб не брать гріха на душу,Ссати той обридлий мед“.
„Мед? – аж крикнув пан Бурмило, –Мед обридлий, Божа сило!Я ж за мед би й душу дав!Де він? Де його купуєш?Як мене ним утрактуєш,Вір – не будеш нарікав.“
„Вуйку, – каже Лис, це жарти!“„Жарти? Дай лиш зо три кварти,То й присягою скріплю!Мед, це райський корм чудовий!Все за мед я дать готовий,Над усе я мед люблю!“
„Га, як так, мій вуйко милий,То ходім! Хоч в мене силиДуже мало – що робить!Наказ твій, то голос з неба.Для так чесних го̀стей требаСил, здоров’я не щадить.
„Недалеко тут – ось тількиБуде відси зо чверть мильки –Є багатий хлоп Охрім.В нього меду тьма безбожна,Що не то що їсти можна,Але хоч купайся в нім!“
„Ой – зідхнув Ведмідь Бурмило, –Аж на серці замлоїло!
Ну, Микито, ну біжім!“Сонце сіло вже за гори,Як добігли до обори,Де багатий жив Охрім.
На землі там близь города,З дуба грубая колодаБовваніла. Майстер ГриньХтів повздовж її лупати,То й почав з кінця вже гнатиЗдоровенний в щілку клин.
З-на дві п’яді вже одвертаЩіль була; колода впертаВсе таки не трісла ще,Лиш від клина заскрипіла,Ніби зуби заціпила,Прохрипівши: „Ов, пече!“
„Вуйку! – шепче Лис Микита, –Ось колода ця відкрита –Ти пощупай їй під бік!Хоч крива вона та сіра,Та в ній меду, що не міра,Відси й я не раз волік.
„Глянь, вже темно по долині.Хлоп давно лежить в перині,То ж нічого ти не бійсь!Їж до схочу в ім’я Боже!Я постою на сторожі…Ну лиш, сміло в шпарку лізь!“
„Спасибі тобі, небоже! –Рік Бурмило, – стій, щоб, може,Не надліз який злий дух!Ой, вже чую запах меду!Ти, небоже, стань спереду,На до рук оцей обух!“
І за цим Ведмідь БурмилоЛапи, голову й карчилоВ ту широку щіль запхав;Лис тим часом трах обухом,Клин із дуба вибив духом,І Бурмила дуб спіймав.
„У! – сказав дуб, – є ще сила!“Гей, як вхопить він Бурмила,Аж тріщав у нього лоб.„Вуйку! – крикнув Лис Микита, –Правда, шпарка знаменита!Знав, де мед ховати, хлоп.“
А Ведмедя заціпило!Стогне, сапа мій Бурмило,Але дуб трима й трима.Шарпнув вуйко зо три рази,Затріщали лапи й в’язи,Але вирвати – дарма!
„Вуйко – каже Лис, – як чую,Дуже вам медок смакує,Та мабуть вас муха тне.
Їжте ж, але міру майте,Бо як об’їстеся, знайте:Мед вам пупом поплине.“
Та Ведмедю не до меду!Крутить задом, а спередуДуб держить мов у кліщах…То він шарпне, дряпне, смикне,Далі з болю як не рикне,Аж почули в небесах.
Лис на кпи його здіймає.„Бач, як вуйко мій співає!Вуйко, що за нута це?Вуйку, вуйку, будьте тихо!В хаті світло – буде лихо!Вуйку, хлопа біс несе!“
А Охрім, багач-мужикПробудився. – „Що за рик?“Виглядає у кватиру –„Що за диво? При колодіЩось чорніє… Може злодій?“Хлоп хапає за сокиру.
Вибіг з хати, приглядаєсь;Це Бурмило борикаєсь!..Репет підійма Охрім:„Гей, сюди, сусіди любі!Ось Ведмідь зловився в дубі!Гей, Ведмедя бить біжім!“
У! Кипить в селі тривога!Наче ті вовки з берлога,
Позривались мужики.В чім хто був, в тім вибігає,Що попало, те й хапаєЯк оружжя до руки.
Як прискочуть до Бурмила –В цього ціп, у того вила,В баби кочерга в руках,А Охрім з тяжким обухом –Кинувся на вуйка духом!Лиш луп-луп! та трах-тарах!
Біль додав Бурмилі сили:Як не шарпне – Боже милий!Шкуру всю з чола зідрав!Ще раз шарпнув – вирвав лапи,Але шкуру й кігті-дряпиДуб немов своє забрав.
„Вирвавсь! Вирвавсь“ – закричалиЛюди, вростіч поскакали,А Бурмило трух-трух-трух!В ліс, у корчі збіг борзенько,Ліг та стогне так тяженько,Мов би з нього перло дух.
Аж тут суне Лис Микита„Ну, вуйцюню, – мовить – ситаВже душа? А добрий мед?Та й гаразд ви попоїли!Хочете, я що неділіСправлю вам такий обід!
„Ой, а я трохи не плакав,Як там з вами хлоп балакав:
Я гадав, що буде бить.Ну, та бачиться, ви чемноЗ ним розстались, – дещо, певно,Вам за мед прийшлось платить.
„Е, що бачу! Ви з гризотиВбрались, ніби на зальоти,У червоні сап’янці!А цю шапочку червонуДе купили? Чи додомуНесете її дочці?..“
Так Микита насміхався,А Бурмило лиш метався,Та бурчав собі під ніс.Аж на третій день ходоюВін з тяженькою бідоюЛедве в царський двір приліз.
Як побачив цар ясенний,Що Ведмідь такий нужденний.То аж руки заламав.„Гей, Бурмило, любий друже.Хто це збив тебе так дужеТа зо шкури обідрав?“
„Царю, пане! – рік Бурмило, –Горенько мене постигло!Це Микита все зробив.Через нього муки многоЯ прийняв; ох, мало свогоЯ життя не загубив!“
Ух! Затупав цар ногою!„Я короною ось тоюЗаклинаюсь; не уйдеЦей злочинець злої муки,Дай мені його у руки,То до завтра не діжде!“
Потім трохи мислі ладивІ з сенатом раду радив,Щоб Микиту взять на гак,Постанову мав велику.Приклика Кота-МурликуІ до нього мовить так:
„Ти мій вірний Кіт-Мурлика,Хоч постава не велика,Та розумний ти за трьох.Ось тебе я шлю: піди тиСам до Лиса до Микити,У його злодійський льох.“
„І кажи, щоби як стійВін у двір явився мій!Загрози йому, що гакаНе мине й тяженьких пут,Як на суд не стане тутЛис Микита, гайдамака!“
Кіт Мурлика поклонивсяІ в дорогу спорядився,Хоч по шкурі дер мороз;Страх не рад він був тій честі,Та що цар дав, їж до решти!Сперечатися не мож.
Пісня третя
Кіт Мурлика до дорогиДобре взяв за пояс ноги,В торбу впхав печену миш,І лісочком, холодкамиТак на підвечерик самийВін прибув до Лисович.
Стукнув в браму, дожидає…Лис в кватирку виглядає.Кіт Мурлика шапку зняв,Поклонивсь йому низенько,Привітав його гарненько,Та й такі слова сказав:
„Не прогнівайся, нанашку!Не приніс я жодну фрашку,Але царський вам наказ:Другий раз це цар, наш владцяЧерез свойого посланцяНа свій суд ось кличе вас.
„Що тут довго говорити!Дуже цар на вас сердитий,То ж я раджу вам: ходіть!Цар поклявся на корону:Як не ставитесь до трону,То пропащий весь ваш рід.“
„Мурцю! – скрикнув Лис Микита, –От не ждали! От візитаБоже милий, як я рад!
Ну, ходи в мої обійми!А проте казать не сміймо,Щоб як стій іти назад.
„Та ж Лисиця, твоя тітка,Так тебе видає зрідка,Що не пустить нас під ніч.А маленькі Лисенята,Чи вони пустили б брата?Ні, то неможлива річ!
„Повечеряєм гарненько,Проспимося, а раненькоХолодком – і в Божу путь!Я про царський суд не стою.А що рад піду з тобою,Ти про цеє певний будь!
„Он з Ведмедем інше діло!Ти розваж: прийшов Бурмило,Мов розбійник, у мій двір,Та й до мене з криком, фуком,З величезним в лапах буком –Я ж малий, слабенький звір!“
„Ой, нанашку, – рік Мурлика, –Ласка ваша завелика…Але краще ми не ждім!Ніч чудова; місяць світить…Попрощайте жінку й діти,Та й у путь як стій ходім!“
„Мурцю, – каже Лис, – май розум!Ніч не тітка, ми не возомБудем їхать, ні літать.Всяка погань лісом лазить,Ну ж як хто на нас наважить!Ні боротись, ні втікать!“
Ті слова Кота МурликуКинули у дрож велику.„Ваша правда, – він сказав. –Мушу на ніч вже лишиться…Та скажіть, щоб поживиться,Де б я тутка що дістав?“
„Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!Чоловік я богомільний,Піст твердий держу день-в-день.Та тобі вже я придбаюНайсмачніше, що лиш маю:Крижку меду з’їдж лишень!“
„Меду? Тьфу! – відрік Мурлика. –Хай Бурмило мед той лика!Ним мене ти не вкормиш!Та у вашому фільваркуМоже ж є де в закамаркуХоч одна порядна миш?“
Лис Микита рік до Мурка:„Ти жартуєш! Навіть турка
Я б мишми не трактував!Що ти видумав, небоже?Миші їсти!.. Милий Боже!Про таке я й не чував!
„Та як мишей ти бажаєш,Мурку любий, тут їх маєш,Що хоть ними гать гати!Тут у війтовім будинкуМишей тьменна тьма, мій синку,І близенько нам іти!“
„Ах нанашку мій наймильший,Поведіть мене на миші.Я на миші дуже звик!“„Добре! Так ходи ж за нами!“І полізли бур’янамиАж де війтів був курник.
Там діра в стіні пробита,Нею часто Лис МикитаНіччю в курятник гостив;Вчора ще пустив він кровиВійтовому когутовіАж когут і дух спустив.
Війт зо злости зчервонівши,З когута лиш пір’я вздрівши,Крикнув: „Ні, вже не стерплю!Мушу злодія зловити!“ –Край вікна дав присилитиМотузяную петлю.
Лис Микита це пронюхав,Та й говорить: „Мурку, слухай,Як там мишки цвіркотять,Мов горобчики невинні!А ось тут і дірка в глині –Тільки влізти та й хапать!“
„А безпечно ж тут, нанашко?Нині за біду не тяжко,А війти, то хитрий люд!“„Га, – говорить Лис зрадливий, –Хто занадто боязливий,Хай такий покине труд!
„В середині там не був я,І про хитрощі не чув я,Та коли боїшся ти,То ходім радніш додому,Повечеряєм по-свому:Редьку й медові соти“.
Кіт Мурлика застидався,„Що, гадаєш, я злякався?“ –До Микити він озвавсь. –„Страх, то не котяче діло!“І у дірку скочив сміло,І шасть-прасть! В сильце спіймавсь.
Ой, повис він у воздухах,Затріпавсь, та по тих рухахШнур ще дужче горло стис.Кинувсь – вдаривсь до одвірка!А згори, де клята дірка,Заглядає зрадник Лис.
„Ну, що, Мурцю мій наймильший, –Каже він, – смакують миші?Правда, що за пишний смак!Хочеш соли? Я покличу,Або в війта сам позичу,Чи волиш вже їсти й так?..
„Ого-го, вже й ти співаєш!Але славний голос маєш!Тенор! Ах люблю на смерть!Жалібно, аж ллється в душу!Ох, бігме, я плакать мушу…Ну, спасибі за концерт!“
Раптом двері заскрипіли,Війт роздягнений, спотілийЗ палицею сам впада;А за ним сини і слуги,Цей з ременем, з буком другий –Ось де Муркові біда!
„Бийте злодія! – війт крикнув, –Вчора когута нам смикнув!Бийте, поки спустить дух!“І луп-цуп летять удари…Мій Мурлика з уст ні пари,Мов осліп уже й оглух.
„Бийте! – війт кричить і кропить.Втім Мурлика скік! Як хопитьПана війта за сам ніс!Хруп та й хруп мов миш велику,Кігтями роздер всю пику,Мов би гречку грабав біс.
„Ґвалт! Рятуйте!“ – крикнув з болюВійт і впав, як сніп, додолу.Всі до нього. – „Гей, світіть!Гей, води! Гей, губки, вати!“Кинулися кров спиняти, –Вже й не в голові їм Кіт.
А в кота тверда натура:Лиш відсапав та й до шнура,Взявся гризти і кусать.Далі шарпнувся щосили,Шнур урвався і в тій хвиліКіт свобідно міг гасать.
Ну, він мишей відцурався,В курнику й не обзирався,А задравши хвіст, як міг,Драпнув в дірку, та до лісу,А лісами, мов від біса,Просто в царський двір прибіг.
Як уздрів його Лев-батькоЗбитого, мов кисле ябко,З злости аж позеленів.„Що? – кричав звірів правитель, –„Чи знов сміє той урвительНасміхаться з моїх слів?
„Ні, вже того забагато!Будь я пес і пес мій тато,Коли це йому прощу!“Військо шлю на гайдамаку!
Скоро зловлю, на гілляку,І гніздо все розтрощу!“
Грізно цар ревів і тупав,Був би Лиса з кістьми схрупав,Як би мав його в руках.Аж як гнів пройшов безмірний,Виступив Бабай покірний,І сказав при двораках:
„Царю, явна річ, не скрита:Вільний же козак Микита,Право ж каже тричі зватьВинного на суд твій, пане.Аж як третій раз не стане.Суд заочний видавать.
„Що в тім правди чи неправди,Що про нього клеплють завжди,В те не вхожу, та для всіхРівне право! То ж пошли тиІ мене ще до Микити,Чей прийде до твоїх ніг.“
Цар махнув лиш головою,Дав знак згоди булавою,Та ні слова не сказав;А Бабай як стій зібрався,У дорозі поспішався,В Лисовичах на ніч став.
Пісня четверта
Лис собі в вечірню пору,З діточками коло дворуРозмовляючи, гуляв,Аж тут голос у дібровіОбізвався: „А, здорові!Ось до вас я причвалав?“
„Ах Бабай! Чи ти це, стрику?Ну, мабуть, якусь великуНовину несеш до нас!Ти втомився? Ти сумуєш,Ну, до хати! Заночуєш,То й балакать буде час“.
Всі гарненько привітались,Про здоров’я розпитались,Випив вишнячку Бабай.Сів на приспі, віддихає, –Лис про царський двір питає:„Ну, балакай, не зідхай!“
„Гей, синашу, схаменися, –Так сказав Бабай до Лиса –Що за збитки робиш ти?За що ти з посланців кпишся?Чи направду ти боїшсяНа той царський суд іти?
„Я ж гадаю, синку милий,Що ти зможеш в одній хвилі
Ворогам заткати рот.Адже всі їх глупі мізкиПроти твого стоють тріски!Оттакий то весь народ!“
„Правду кажеш, любий стрику, –Рік Микита, – і великуТи охоту в мні підвів.Що ж, піду! Хай всі побачуть!Хто сміється, ті заплачуть,Цар на ласку змінить гнів!
„Хоч там цар на мене лютий,Та він знає, що в мінутиНебезпечні, в чорний деньВсі торочать не до ладу,Але дати мудру радуВміє тільки Лис оден“.
І війшли оба в світлицю.Привітав Бабай Лисицю,Всі засіли край стола.Лисенята, Міцько й Міна,Повлазили на коліна –Живо гутірка пішла.
„Дуже лютий цар, Бабаю? –Рік Микита. – Знаю, знаю,Жаль йому ведмежих мук!Та в нас був старий рахунок, –Довго ждав я на трафунок,Щоб дістать його до рук.
„Тому літ ще небагато,Як Бурмила Лев, наш тато,Губернатором зробивНа підгірські наші бори,Щоб звірячі справи й спориВсі по правді він судив.
„От тоді то Вовк НеситийНапосівсь мене здушити,А з Бурмилом змову мав;І на суд губерніяльнийЗа мій помисл геніяльнийПерший раз мене позвав.
„Що за помисл? Слухай, друже!З Вовком раз, голодні дуже,На поживу вийшли ми.День. У церкві дзвін десь дзвонить, –Та нас голод з лісу гонитьСеред лютої зими.
„До села йдем осторожно,Нюхаємо, де би можноЧим масненьким поснідать,Аж тут сала, м’яса запахНе лиш в носі, а аж в лапахЗакрутив нам – хоч тут сядь!
„Тії пахощі нас гарніДо попівської спіжарні,Мов по нитці, довели.Стали ми довкола нюхать,Чи безпечно всюди, слухать,Аж віконце ми знайшли.
Страх тісне було віконце.„Лізем, Вовче?“ „Лізем конче!“ –Каже Вовк. – „Ти перший лізь!Глянь, чи де нема заліза!За тобою й я полізу, –(Так Вовк каже) – лізь, не бійсь!“
„Я проліз досить вигідно,Роздивився. „Лізь свобідно!“Так до Вовка я сказав.Він голодний був, тоненький.Ну, та в отвір той вузенькийЛедве тулуб свій пропхав.
„А в спіжарні – Боже кріпкий!Світ затьмився нам до дрібки,Стільки там добра для нас:М’яса, сала, вуженини,Штири пільті солониниІ довжезний ряд ковбас.
„Став я думать, міркувати,Як тут господарювати, –Та мій Вовк мов оцапів:Перший полоть хап зубами!Рве, куса, гризе без тями –Став і їв і знай сопів.
„Ну, – гадаю, – їж, небоже!Та для мене це негоже“.Я беруся до ковбас.З жердки легко їх здіймаю.
Крізь віконце викидаю,Поки всіх отак не стряс.
„А за ними й сам в віконцеВискочив, та й ну чим скоршеВсі на шию надівать.Навантажив як коралі,Та й до лісу далі, далі,Скарб у яму щоб сховать.
„Скарб у яму заховавши,Спокійненьхо поснідавши,До спіжарні знов біжу.Прибігаю: Вовк ще голить,Не доївши, кинув полоть,З смальцем розпочав діжу.
„Вовче, – шепчу, – час до гаю!З церкви люди вже вертають,Шоб нас тут хто не застав!“Вовк, почувши це, жахнувся,В дірку прожогом метнувся,Та вже ледве шию впхав!
„Бачиш – повний був, мов бочка!Став у дірці, тільки очкаВитріщив, немов баньки.Страх відняв у нього мову…Я ж кричу: „Чого став знову?Ну, якої бідоньки?“
„Вовк не тямить вже, що діє!Пхаєсь в дірку, аж потіє,Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпукиЗаламав передні руки –„Лисе, – каже, – згину тут!“
„Вовче, – кажу, – чи здурів ти,Чи від смальцю оп’янів ти?Вилізай, пора нам в гай!“„Ой, не можу, мій Лисуню!Бачиш, пуза не просуну!Ой, Микито, помагай!“
„Ну, скажи ти сам, Бабаю;Що я тут чинити маю,Як драбузі помогти?Лишу Вовка – може згинуть.Ліпше, думаю, не кинуть,Але до попа піти.
„Попросить по добрій волі,Щоб дав пилки і позволивБільшу вирізать діру.Здумавши цю річ штудерну,Мовлю Вовку: „Жди, я верну!“Й до попа уже деру.
„Піп був саме у покою:В пообідньому настроюЛюльку, ходячи, курив.У вікно я заглядаю,Лапою шкряб-шкряб, благаю,Щоб вікно він отворив.
„Піп поглянув, підбігає…„Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!“Я й не зчувся, а за мною,Слуги, служниці юрбою, –От я духом через пліт.
„Крик за мною, як в гамарні…А я просто до спіжарні,Та й сховався під поміст.Тут погоня надлітає:„Де він? Де той Лис? – питає –Показав нам тільки хвіст!“
„Втім зирнули, а з віконцяВовк Неситий проти сонцяВизирає! „А, ти тут?Ой, нещасная головка!Та ж це Вовк! А бийте ж Вовка!Тут йому зробіть капут!“
„Вовк їх там не дожидався,А в спіжарню заховався,При саміських дверях став.От вони як отворили,То Неситий скік в тій хвилі –З цеї шпарки скористав.
„Та дістав там з дивовижіСкілька буків через крижі,Так що ледве в ліс доліз,І про справу цю немилуЗаразісінько БурмилуВін на мене скаргу вніс.
„Хоч сам винен за лакомство,А на мене віроломство,Злобу й зраду наклепав.Ну, а думаєш ВедмідьРозібрав усе як слід,По закону поступав?
„Де тобі? Суддя той ласий,Як дізнався про ковбаси,Що я з трудом розстарав,Як ревне на мене туго:„Зараз все віддай, злодюго!Будеш ти ковбаси крав?“
„Ти й віддав“ – Бабай питає. –„Що ж було робить, Бабає?Адже ж хтів відтяти хвіст!Та щоб всі віддать – а дзуськи!Штири дав йому тонюські,А собі лишив ще шість.
„От Ведмідь так судить справу:„За побої, за неславу,Вовче, маєш ковбасу!Решту я з’їм. Ти ж, Микито,Рад будь, що тебе не бито!Марш, бо кості рознесу!“
„Так то нас судив Бурмило!Гірко це мене вшпилило!Я присяг на царський хвіст:Як його дістану в руки,То за всі ті підлі штукиВін тяженько відповість“.
Надоспіла і вечеря;З пір’ям пражена тетеря –
Всім досить її було.Як гарненько поживились,Де про що розговорились,Та й пішли собі в стебло.
А як рано повставали,То гарненько поснідали!Їли сало з часником,Потім гусячу потравку,Закусили ж цю приправкуЩе копченим судаком.
Оттоді Микита вбравсяДо дороги, й так прощавсяЗ господинею й дітьми:„Люба жінко, будь здорова!Час іти мені до Львова,То ж ключі усі прийми!
„Наглядай, як слід, в коморі,Бо ті Миші красти скорі, –А про мене не журись!Хоч тепер на нас цар лютий,Але легко може бути,Що всміхнеться ще колись.
„А ви, діти, не пустуйте,Поза домом не герцюйте,Мамі збитків не творіть!Глянь лиш, стрику, що за звірикОтой Міцько! Хто повірить,Що йому ще тільки рік!
І дітей поцілувавши,Жінці в вухо пошептавши,Що там ще сказати мав,Лис Микита, мов у гості,В Львів на зустріч царській злостіВраз з Бабаєм почвалав.
Пісня п’ята
Гу-гу-гу! – в дворі гуділо,Мов Бог зна, яке там діло –„Лис Микита! Лис приспів!“А Микита мов не чує,Гордо, сміло машеруєМіж рядами ворогів.
Перед троном зупинився,І цареві поклонився,І такі слова сказав:„Царю наш великодушний!Слову твойому послушний,Я на суд твій правий став.
„Вірю в велич твого духа.Не прихилиш свого вухаТи поганим брехунам,Що байками і брехнямиРаді б розлад поміж намиСколотить на шкоду нам“.
Але цар глядів понуроЙ крикнув: „Підла креатуро!Ти ще тут хвостом вертиш?
Смієш прав допоминаться?Нам ще хочеш підлизаться?Ні, вже нас не підлестиш!
„Глянь, ось Півень у жалобі,Кіт Мурлика ось при тобі,І Бурмило, мій барон!Тямиш біль їх, ганьбу, муки?Гей, беріть його у рукиІ до трибуналу! Вон!“
„Царю, – смирно рік Микита –Чи ж так явна вже й відкритаЩо до них вина моя?Що Бурмило був упертийКонче хлопський мід ізжерти,То чи ж тому винен я?
„А Мурлика, Боже, Боже!Він ще жалуваться може?Хто ж на ловах не приймаБійки, невигід подібних?Та й хіба ж для Мишей біднихКонституції нема?
„Кажуть: злодій я, поганець,А Мурлика, твій посланець,Теж не менший горлоріз.Бо чи ж то не для злодійства,Кровопроливу й убийстваВін у тую шпарку вліз?
„Царю, я підданий вірний!Як такий твій гнів безмірнийДай на смерть мене судить!Дай малих злочинців вішать,Хай великі тим ся тішать!Коли так, не варто й жить!“
Та цар Лев не вів і вухом!І взяли Микиту духом,І зв’язали й повелиСтражники у трибунали;В трибуналах засідалиСтарі Цапи і Осли.
Став Микита та й балака,Та найстарший пан ОслякаВже п’ять років як оглух.Присудили: „На галузціЛису висіть на мотузці,Поки з нього вийде дух“.
Вовк, Бурмило і МурликаЯк почули це, великаРадість обняла їх ум.Зараз за катів обрались,І Микиті нахвалялисьПричинить до смерти глум.
Лиса вивели, БурмилоТрах його прилюдно в рило!„Це за сап’янці мої!“Вовк для гіршої ще мукиВзад скрутив Микиті руки:„Не уйдеш тепер гіллі“.
Кіт Мурлика вже на гілкуВиліз і міцную силькуМотузяну зашилив.Крука ще гукнув навмисне,Щоб Микиті, як повисне,Зараз очі з лоба пив.
Хто лиш жив, глядіть зійшлися,Як то будуть вішать Лиса:Стала страж кругом, як мур.Лис іде, як мокра курка,Вовк Неситий ззаду штурка,А Ведмідь веде за шнур.
„Не лякайсь, – сказав Неситий, –Ми відразу задушитиНе гадаємо тебе.Будеш дриґать ще лапками,Поки Кріт під дубом ямиУ твій ріст не вигребе“.
Обернувся Лис до нього:„Що ж то, – каже він, – міцногоШнура не знайшлось у вас?Міг вам Кіт дістати любкоТого, що на нім так цупкоСам у війта дриґав раз“.
„Замовчи – ревнув Бурмило, –Щоб язик тобі зціпило!Ще не кинув жартів ти?Глянь, жде шибениця грізно!
Кайся, щоб не було пізно,Грішну душу очисти!“
Привели його під гілку,Завдали на шию сильку,На драбину Лис ступив,І звернувшися до миру,Він царю вклонився щиро,І ось так проговорив:
„Наступає вже година,Ох, для звірів всіх єдина:Швидко вічним сном усну.Царю наш, тебе благаю,Ти по давньому звичаюПросьбу вволь мені одну.
„Тут в обличчю смерти й гробуХочу виявить всю злобу,Сповідаться всіх гріхів,Із провин заслону здерти,Щоб ніхто по моїй смертіЗа моє зло не терпів“.
Так сказав, усім вклонився,І тяженько прослезився,Зрушив душі всіх хижак;Цар задумавсь на хвилину,Берло похилив вдолинуІ сказав: „Хай буде так!“
Лис Микита б’ється в груди„Признаюся, чесні люди,
Много, много я грішив!Чи є хоч один між вами.В кого б ділом, чи словамиДобру пам’ять я лишив?
„Від дитинства сам собоюЯ привчався до розбою,Хоч отець картав не раз.Бідні Кури, Гуси, Утки!Серце рветься в мене тутки.Як то шарпав, гриз я вас!
„Був я штучка невеличка,Та „від личка до ржемичка“Що раз далі, далі ліз:Вже ягнята й козенята,Що відбігли геть від тата,Я хопав і в яму ніс.
„Біг до зла я шляхом битим!Спобратимався з Неситим:Він учитель мій у злім.І коли я нині стоюПід смертельною вербоюТо його заслуга в тім.
„Раз ото на переднівкуМи таку злодійську спілкуЗав’язали: я дрібне,Вовк велике має красти,А що зиск – по рівній часті;Нині кара б’є мене!
„Але як прийшло ділиться,То ніколи, як годиться,Половини Вовк не брав:Загарчить – не смій і писнуть!Сам же, хоч би мусів тріснуть,До крихітки все зіжрав.
„А як часом грубшу штукуНам вдалось спіймати в руку,То Неситий як ревне,Вже Вовчиця тут з синами!М’ясо мало не з кісткамиХавкнуть – хвиля не мине.
„Аджеж згадую, як нині;Ув одної господиніНіччю виліз я на під,Висів тамки у димарніСолонини полоть гарний,Ну, його й дістати слід.
„Кажу: „Вовче, дери стріху,Я ж цей полоть нам на втіхуЖиво з вішалки здійму.“І поліз я на бантину,Довго мучивсь, поки скинувПолоть просто в рот йому.
„Вовк м’ясиво хап – і драла!Та мене ще хіть зібралаНа вечерю Курку взять.А у тої господині
На близесенькій бантиніСпав Курей довгенький ряд.
„Підіпхавшися по платві,По бантині, мов по дратві,До курей я вже підліз.Серце б’ється… Тихо… Темно…От в такі то хвилі, певно,Найлюбіш жартує біс.
„Вийшла ж і мені ярмурка!Я гадав, що з краю Курка,А то крепкий був Індик.Я на Курки шийку мірив,Індика в крило і вцілив, –А Індик як здійме крик!
„Я зубами хап за тепле,А Індик крилом як стрепле!Даром, що старий я Лис, –Світ мені заморочився,Я схитнувся, поточився,З Індиком гегеп униз!
„Ну, та й мав я тут пригоду!Полетів та не до поду,А на тік у сіни впав.Гепнув так з цілого маху,Думав: кожну костомахуМов у ступі зопихав.
Не кінець тут моїй лазні!В сінях був я мов у казні,
Вийти не було куди.От запхався я в куточок:І стулився у клубочок:„Тихо! Лихо пережди!“
„Та даремну мав надію!Чую голос: „Гей, Андрію!А поглянь лиш до сіней!На поді там щось кричало,І у сіни щось упало!Ну, Андрію, встань же, гей!“
„Чути: наймит щось воркоче,Встав, щось шкряба і стукоче, –Світло він світив мабуть;Далі двері відчиняє,Каганець в руках тримає:„Що за дідько гримнув тут?“
Глип! Індик по сінях ходить.„От хто крики тут заводить!З сідала Індик упав?“Втім в куток зирнув нечайно…„Ай! Хазяйко! Уставай но!Гість до нас тут завітав!“
„Що за гість?“ „Та Лис Микита!“„Бий, Андрію!“ „Чим же бити?Встаньте швидше з подушок!То обоє ми без трудуЦю поганую приблудуЖиво зловимо в мішок“.
„Поки там вона збираєсь,Наймит зблизька призираєсь
Знай до мене з каганцем.Я ж сиджу, тремчу, все чую,Та й усе собі міркую,Як би тут втекти живцем?
„Ось хазяйка лізе в сіни;Того й ждав я, як відчинитьДвері в ко̀мнату вона:Шусть їй прудко попід ноги,В хату вскочив та й з порогаПросто скачу до вікна.
„Шибку висадив з розгону,Стрічку не одну червонуЯ на шкурі здряпонув;Ну, та вирвався на волю,Та й садком, відтак по полю,Мов безумний, в ліс махнув.
„Довго бігав без уговку,Поки врешті в нетру к Вовку,Ледве дишучи, добіг.„Ой, Вовцюню! Я аж гину!Дай же м’яса одробину,Що для мене ти зберіг!“
„О, зберіг! – смієсь Неситий, –Тим ти, певно, будеш ситий.На, і знай дар щедрий мій!“„І зміркуйте підлу штуку!Дав мені дубову клюку:Полті вішають на ній.
„Отаке сказати мушу:Тільки гріх я брав на душу,Що із ним до спілки крав,А за гріш не мав пожитку,І без власного прожиткуБув би з голоду пропав.
„Але я не дбав ні троха!Славний скарб царя ГорохаЯ у своїх мав руках!Скарб безмірно так багатий,Що ледве би міг забратиНа сім возів у мішках.“
Лев про скарб такий почувши,Насторожив пильно уші.„Лисе, що це ти верзеш?Про який це скарб гадаєш?Чи ще й досі скарб той маєш?“Лис сказав на те: – „Авжеж!
„Царю, – каже, – пане милий,Перед входом до могилиЯ душі не обтяжу!І чого ніяким світомНе сказав би жінці й дітям,Це тобі я розкажу.
„Знай же, царю, скарб той грубийСтаться мав твоєї згубиІ нещастя джерелом.Не вкради його Микита,Кров твоя була б пролита,Стався б страшний перелом!“
Лев неначе ужаленийСкочив, рикнув, мов шалений:
„Що, що, що це ти сказав?Що це за смалені дуби?Перелом? Нещастя? Згуби?Все розказуй, щоб я знав!“
Каже Лис: „Я царську волюРад сповнити, тільки молю,Вислухай мене ти сам.Лиш тобі й твоїй княгиніВажну річ відкрию ниніІ Гороха скарб віддам“.
„Гей, здійміть із нього пута,І ведіть його ось тута!“Крикнув гучно лев катам.Ті нерадо розв’язалиЗ пут Микиту й розважали,Що̀ то він набреше там!
А Микита, волю вчувши,Свобідніше відідхнувши,„Слава Богу!“ – прошептав. –„Ну, коли не рад здихати,Нагострись гаразд брехати!“З тим перед царем він став.
„Ну, – цар каже – сядь, Микито,Сміло все кажи й відкрито,Але з правди не змили!Бо як збрешеш, то, їй-богу,Не за шию, а за ногуБудеш висіть на гіллі!“
Пісня шоста
Слухайте ж, як Лис МикитаЦупко, наче кінь з копита,На брехню пустився й лесть!Щоб лиш на гіллі не згинуть,Не задумавсь камінь кинутьІ на батька свого честь.
„Царю і весь чесний зборе!Превелике люте гореПо заслузі б’є мене!За злодійство дам я душу,Та одно злодійство мушуРозказати вам страшне.
„Кільканадцять літ вже тому,Як мій батько – де, в якомуМісці, хто це зна? – напавСлавний скарб царя Гороха.Та добра йому ні трохаСкарб той клятий не придбав.
„Батько мій був го̀рда штука.Фінансовая наукаБув його любимий фах.Льстив царю, міняв все фарбу,Щоб лиш стать міністром скарбу,Він на це гострився страх.
„Та ти, царю, хитрість скритуПроглядів, прогнав Микиту,
А міністром став пан Рись.І пішов мій батько в пущуІ поніс він думку злющу –Відомстить тобі колись.
„В пущі скарб знайшов заклятий,І почав він міркувати,Щоб великий бунт піднять,Щоб царя зіпхнути з трону,Славну ж царськую корону,Щоб Ведмедеві віддать.
„Спілку він зібрав велику.З листом шле Кота МурликуДо Бурмила: так і так.Льва ми хочем скинуть з трону:А як ти його коронуХочеш взять, пришли нам знак.
„Ну, на вість таку Бурмило,Наче б що його вжалило,Схопився і сам прибіг.„Браття – каже, – я все з вами!Або ляжем головами,Або Льва зав’яжем в міх!“
„Батько мій і Кіт Мурлика,Вовк, Бурмило і великаЇх рідня, усі зійшлись,І на бунт, на чорну зраду,Братовбивчу, люту звадуВсі врочисто сприсяглись.
„Із околиць чужоземнихЗа Горохів скарб наємних
Мали військ навербувать.Я підслухав всю їх змову,Про страшну її основуСтав я пильно міркувать.
„Я Бурмила хитру злобуДобре знав, його особуНепочесну і смішнуСтав рівнять з тобою, пане,І кажу: „Цей опуд станеНам царем? Ну, батьку, ну!“
„Знав ти скарб знайти великий,Та біда, коли владикиЛіпшого знайти не вмів!Де Бурмило – пан народа,Там пропала честь, свобода,Голос правди занімів.
„І неначе голос з небаЗвав до мене: треба, требаЗав’язати зраді рот!Хоч той зрадник – батько твій,При царю ти вірно стій!Будь, Микито, патріот!
„Так розміркувавши гладко,Дожидав я, аж мій батько.Як була умова, знай,Там у зрадників тих темних,На вербунок військ наємних.Рушить у сусідній край.
„Вже давніше, в переднівку,Вислідив я ту криївку,Де мій батько скарб сховав;Ну ж тепер безпроволічноВиносити денно й нічно!Все дочиста я забрав.
„Невеликий час минає,Аж мій батько повертає:Вже готове військо жде!Лиш вербунок заплатити,Генералів назначитиХоч в огонь воно піде!
„Не вітав рідню, домівкуБатько мій, лиш у криївкуПросто шасть – і обімлів!Препуста-пуста печера,Що була ще повна вчера!Скарб увесь мов хто замів.
Що він біга, шкряба, нюха, –Скарбу ні сліду ні духа!Тут старий ума лишивсь!Заскомлів, немов на зуби,Далі шнур знайшовши грубий,На гілляці задушивсь.
„А Неситий і БурмилоЗрозумівши, що постиглоБатька мого, подались:Страх лояльні поробились,І служить тобі пустились; –Зрадником остався Лис.
„Днесь вони – підпори трону!Я ж, що спас царя й корону,Батька свого погубив,Під гіллякою тут стоюІ смерть бачу над собою.Ну, повісьте! Я скінчив“.
Так то Лис в брехні був смілий!Всі присутні остовпіли,А сам Лев аж затремтів.„От воно що тутка скрито!Дякую тобі, Микито!А… той скарб… ти де подів?“
„На високій Чорногорі,Де Черемош води скоріПо камінню вниз жене.У Говерлі просто серцяКоло третього реберцяЄ леговище скальне.
„Там лежить той скарб неткнутий…Царю, твій він мусить бути,Я тобі його зберіг!Жалко тільки, що нікомуНе сказав я стежки к ньому,Щоб по моїй смерті міг“…
Лев не дав йому скінчити.„Хто тут сміє говоритиЩе про смерть якуюсь днесь?Царське право є – прощати.
Зараз з нього шнур той зняти!Ми касуєм весь процес!
„Більше маєш ти заслугиМіж звірями, ніж хто другий!А гріхи ті, що за нихМав ти висіть, правду рікши,Всі не варті торби січкиСупроти заслуг цінних.
„Тільки слухай: в добру поруТи зо мною в ЧорногоруЗавтра рушиш скоро світ;Лиш я сам до того льоху,Де є скарб царя Гороха,Буду знати тайний хід“.
„Царю, – Лис сказав маркітний, –З радої душі охітнийЯ з тобою йти в ту путь.Та в предсмертну я годинуШлюбував, коли не згину,За гріхи покуту збуть.
„Пішки до Пелопонесу,Відтам аж до ХерсонесуШлюбувався я піти.Як поверну, ясний пане,Скарб відразу весь твій стане,Найбагатшим будеш ти!“
„Що ж – Лев мовив, – річ побожна!Шлюбував, ламать не можнаТо ж іди й здоровий будь!“Далі возних зве на згоду,Щоб вони всьому народуВибубнили царський суд:
„Всім, кому на тім залежить,Відати про це належить:Цар по силі своїх правЗ Лиса званого МикитиЗволив всю вину здіймити,І до ласки знов прийняв.
„Хто б смів Лиса попрікнути,Лапою його діткнути,Чи поза̀очно хулитьНа такого патріота,Тому цар язик із ротаВирізати повелить“.
Ой, як вчув Ведмідь, Мурлика,Вовк той засуд, – страх великаЇх досада обняла!Зараз почали бурчати,Далі рушили кричати,З ними їх рідня ціла.
Але вже було запізно!Лев із трону крикнув грізно:„Хто там сміє ще бурчать?Га, то ви, поганці кляті,Що мене у власній хатіСприсяглись замордувать?
„Бач, які святі та Божі,А в душі думки ворожі!Лис вам на заваді став?Але годі вже мантачить!Будете тепер ви бачитьСправедливість наших прав.
„Гей, беріть Бурмила тутаІ закуйте в добрі пута!Вовка в диби прикрутіть,І Кота зв’яжіть, і прямоЗасадіть в тюремну яму,Де не блима сонця світ!“.
Так то доля грає з нами:Хто ось-ось був близький ями,Раптом на вершку став! Ох,А хто гордо дувсь, пишався,У кайдани враз попавсяІ пішов в тюремний льох!
Пісня сьома
Був у замку льох підземнийЗимний і вохкий і темний –Там заперто в’язнів трьох.Кіт мовчить, Ведмідь куняє,А Неситий проклинає:„Ах, той Лис, бодай він здох!“
Час обідать! БідолахиНе привикли саламахиАрештанської вживать.Як наклали їм три миски,Нюхають, аж кривлять писки!Стали чихать і плювать!
Довго Вовк сидів і думав,Далі з жалю як зарюмав,Як завив, як заридав!
Своїм спільникам недоліПро свої пригоди й боліОсь таке розповідав:
„Небо, земле і всі моря!З глибини свойого горяПлач підношу я до вас,Щоб вас плач той і ридання,Образ мойого стражданняДо основ, до дна потряс.
„Вовком звуть мене, Неситим.Що Бог добрим апетитомНаділив мене, чи ж стид?І чи ж я щось тому винен,Що в живіт пхать все повинен,Бо живіт все: „Дай!“ кричить?
„Вовк Неситий, Вовк зажертий!Вовк незмінно гідний смерти,Вовка бий, де лиш найдеш!А що вовк той голодує,Жінку й діточок годує,Це байдуже всім! Авжеж!
„Вовк убийник! Вовк прожора!Що душа у мене хора,Що сумління в труби дме,Серце в мене незрадливе,Милосерде і чутливе,Цьому й віри світ не йме.
„Я ж так чесний, так побожний,Якби світ весь був порожній,Якби я все ситий був, –Я б такий був добрий, вірний
І лагідний і покірний,Що би й очі світ забув.
„Я й тепер – та й що балакать!Як почне жолудок плакать,То й сумління заглушить.Та проте його проводуСкільки я собі на шкодуСлухаю, то й не злічить!
„Раз на лови йду я радо,Аж Гусей здибаю стадо.Гуси, Гуси, я вас ззім!“Гуси кажуть: „Їж, Вовчище!Лиш хвилиночку пожди ще,Помолиться дай нам всім!“
„Ну, моліться! Ось вам хвиля!“То вони угору крилаПіднесли побожно так, –Піднесли, заґеґотіли,І всі вихром полетіли,Я ж лишився, мов дурак.
„Ну, – міркую стовпом сто́я –Що за спосіб це і що я,Сповідник чи паламар,Щоб Гусей молитви слухать?“І пішов я далі нюхать,Щоб знайти новий товар.
„Зирк, Свиня лежить в баюрі,А при ній рожево-бурі
Поросятка – штук зо сім.„Гей, Свине, моя голубко,Вилізай з болота цупко,Хай я свинок твоїх ззім!“
„Добре, їж, коли охота, –Відрекла Свиня з болота, –Тільки, бач, один тут гріхЗ тих гріхів, що непокриті:Поросята, бач, немиті,Як же ж будеш їсти їх?“
„Справді, клопіт! Що робити?“„Слухай, – каже, – мій Неситий,Ось тут річка і млинок,То ходи тихенько з нами,Стань собі понижче тами,Там обмию я діток.
„Похрищу, обмию з бруду.І одно за другим будуПрямо в рот тобі давать“„Ну, – подумав я, – це можна.Чесна, бач, Свиня й побожна.Свинки чей не полетять“.
„Я під тамою, мов в ямі,А Свиня з дітьми на тамі,Хрюка, плюска, муркотить.„Ну, – міркую, – річ побожна,То й перебивать не можна:Се вона дітей христить”.
„А вона насеред тамиЗаставку взяла зубами,Як запреться – піднесла.Гур! як жбухнуло на менеМоре мокре і студене,Мене й пам’ять відійшла.
„Вхопила мене потопа,Понесла з на десять хлопаВниз мов тріску, мов стебло.Мало там не дав я душу!Поки видряпавсь на сушу,Вже Свиней мов не було.
„Став я мокрий та й міркую:„Ну, гляди ж святошу тую,Як мене втягнула в рів!Ну, а я ж то що за колик?Православний чи католик,Щоб Свиней хрищених їв?”
„Сильну взявши постанову,Що не дам здуриться знову,А голодний аж пищу –Йду. Аж зирк! Баран блукає.Я до нього – не втікає.От я здалека й кричу:
„Стій, Баране! Стій рогатий!Маю щось тобі сказати“.Став Баран та й ще пита:„Ну, які там маєш вісті?“„Га, тебе я мушу з’їсти!Що, смакує звістка та?“
„А Баран – ну, хто б подумав? –Не злякався, не зарюмав,А вклонивсь мені до ніг.„Пане, – каже, – Бог привів вас!Я ж три дні уже глядів вас!Вам назустріч сам я біг.
„Не дивуйся і не смійся!Я Баран самоубийця!В світі вже не жить мені!Люд мій весь в неволі гине,В вас життя його єдине,То мені ви не страшні“.
„Річ таку почувши дику,Я в задумі звісив пикуІ стояв дурний мов сак.„Що це ти торочиш, блазне?Щось такеє несуразне?Не второпаю ніяк!“
„Пане, підожди хвилину,Будеш знати, за що гину,Чом так радо йду вмирать,Чом рідня моя рогатаСвого спаса, свого татаВ тобі буде величать.
„Знай же, пане, біль мій тайний!Я не єсть Баран звичайний.Я – овечий патріот!Думка в мене – розбудитиІ з неволі слобонитиВесь овечий наш народ.
„Здавна думав я про теє,Щоб овечим стать Мойсеєм,
Вивести овець з ярма,Із хліва – на вольну волю.Много труду, мук і болюЯ прийняв – та все дарма.
„У тісні овечі мізкиДумки свіжої ні трішкиНе втокмачиш; серце їхБоязливе. „Що нам воля?Вовк поїсть нас серед поля.Нам про волю думать гріх!“
„Ну, подумай, пане чемний,Про важкий мій стан душевний!Насміх долі так хотів:У душі пророцькі речі,А кругом лоби овечі,Сіно, жвачка, теплий хлів!
„Щоб влекшить себе хоч трошки,Я удався до ворожки,І такий почув завіт:„Хочеш Баранів ти спасти,Мусиш сам себе покластиВ жертву вольну за свій рід.
В поле йди, коли охочий,Поблукай три дні й три ночі,Здиблеш Вовка-моцаря,Цей по мойому показуПроковтне тебе відразу,От тоді нова зоря
Для Овець усіх заблисне“.Пане, серце туга тиснеЗапитать тебе сейчас:Маєш ти показ той віщий,Можеш ти, мій найлюбіший,Проковтнуть мене нараз?“
„Ну, плети собі мій любий, –Думав я, – коб тільки в зубиЯ дістав тебе, не бійсь!Будеш знать, як я ковтаю!“Та й до нього промовляю:„Синку любий, заспокійсь!
„Віщий сон сьогодні мав я,І на тебе вже чекав я,Проковтну тебе, як стій!“„Ну, – Баран рік – Богу слава,Та й тобі, судьбо ласкава!От тепер в душі спокій.
„Пане любий, стійте ж тутка!Я на горбик вийду хутко,Розбіжусь і просто в ротКинусь вам, а ви ковтайте,І, ковтаючи, згадайте:Так вмирає патріот!“
„Треба ж дурня, щоб згодиться!Мій Баран як розбіжиться,Та й рогами в лоб мене
Як не грюкне! Я скрутивсяТа й зомлілий покотився,А Баран як не чкурне!
„От я встав, аж плачу з болю.Проклинаю злую долюТа й клену нерозум свій.„Чи то я овечий батько?Чом не вхопив швидко, гладкоБарана й не з’їв як стій?
„Всьому винна та чутливість!Пощо мав я терпеливістьСлухать теревенів всіх?Ну, тепер не зловиш, Грицю!Затверджу чуття як крицю,Я голодний! Це не сміх!
„Оттаке постановивши,Зуби міцно заціпивши,Я пішов у дальший шлях.Лізу, лізу, шкандибаю,Чоловіка надибаю, –Кравчик був, мені й не страх.
„Скоро лиш його я зочив,То й до нього я прискочив:„Кравче, кравче, з’їм тебе!Не тікай, не боронися!Не благай і не просися,Бо в кишках мене скребе!“
„Я тікати – не прудкий,Борониться заслабкий,
А проситься – хто повірить?Тільки ж як мене з’їси?Трошки замалий єси.Ну, дозволь тебе помірить!“
„Поки я поміркував,Злегка він мені приклавДо хребта своє мірило,Потім враз хахап за хвіст,Як не швасне разів з шість,Аж на серці зав’ялило.
„Ой – кричу, – що робиш, кравче?“„Маєш! Щоб ти знав назавше:Чоловіка не займай!“„Ой, не буду, поки жити!“Та кравець лихий, сердитийБ’є та й б’є, хоч ти конай.
„Що я вию, що ридаю,Що кленуся і благаю,Він за хвіст мене держитьТа періщить повен злости,Швидко, бачиться, від костиШкура й м’ясо відлетить.
„Чую я, що ось вже гину!Як не шарпнув, половинуВласного хвоста урвав!А тоді давай Бог ноги!Як забіг я до берлоги,То три дні відхорував.
„Оттаке то вовче лихо!Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?А тепер іще в додаткуЗрадник Лис цареві-батькуКинувся на нас брехать!
„Ні вже, ні, я не потішусь,Ще поплачу та й повішусь!“ –Так Неситий гомонів.Спав Бурмило вже й Мурлика,То Неситий з горя, з лихаВсі три саламахи ззів.
Пісня восьма
Вранці рано по сніданнюВ подорожньому убраннюЛис царю вклонивсь до ніг.„Царю, будь мій рідний тато.Поблагослови завзято,Щоб на прощу йти я міг.“
Лев сказав: „То шкода, сину,Що так швидко йдеш в чужину!“„Царю, – скрикнув Лис, – ох цить!Серце в мене краєсь тоже!Та що вдіємо! Що Боже,Богу треба відплатить!“
Лев сказав: „Так, так, мій друже!Радує мене це дуже,Що такий побожний ти,Рад би я тобі й від себеДля мандрівної потребиХоч чим будь допомогти.“
„Ца…рю – хлипав Лис крізь плач –Дуже ласкав ти… Ось бач:Я і торби в путь не маю!А в Ведмедя у БурмилаДоброго кожуха сила,Він шматок віддасть, я знаю“…
„Схоче, чи не схоче дати,Ми накажемо зідрати!“ –Мовив Лев. – „Ну, ще чого?“„Дуже ласкав ти, мій царю!Чобіток би ще хоч пару.Бач, я босий! Як його
Тілький світ чимчикувати,Ноги шпигать та збивати?Скалічію денебудь!А он має Вовк дві парі,То одну чей схоче в даріВідступить мені в ту путь“.
„Що там схоче, чи не схоче!“ –Крикнув Лев та аж тупоче.–„Гей там! У тюрму підіть,Із Бурмила торбу здріте,А з неситого здіймітеПару Лисові чобіт!
„Ви ж, моя дружина славна,Щоб усім зробилась явнаЛаска наша для Микити,Проведіть його з гоноромДо могили там під бором!Я ж іще піду спочити.“
І потюпав Лис мій гладко,Смирний, тихий як ягнятко,При торбині, з костуром…А круг нього, мов ворони,Всі бояри та барони, –Провожають всім двором!
Цап – секретар гоноровийЗайць – ґвардиста народовий.Поруч Лиса дружно йдуть.Хоч і як розмова мила,Та вже ось тота могила,Попрощаться треба тут!
Лис Микита промовляє,Сльози рукавом втирає:„Ах, Яцуню, притулись!..Я… з тобою розстаюся!Ах, подумати боюся,Жаль пройма мене наскрізь.
„Ох, Базильку, любий друже!Я тебе люблю так дуже,Що без тебе й жить не рад.Не відмов же просьбі моїй,Ще шматок дороги тоїПроведи мене як брат!“
Це сказавши, прослезився,Їм у ноги поклонився.„Ви оба з-між всіх звірів
Справедливі й непорочні.Лиш траву й листочки сочніВсе їсьте – і я так їв!
„Про убийства, про грабункиВ вас немає ані думки,Вам м’ясних не треба страв.Вас то, щирі праві душі,Я, пустинником ще бувши,За взірець собі обрав.“
Так то лесними словамиЛис їх знадив, аж до ямиЛисової підійшли.„Слухай – каже Лис – Базильку,Ти зажди на нас тут хвильку,Ось траву собі щипли!
„Ти ж Яцуню, любий свату,Потрудись зо мною в хату!Знаєш, жінка там мояЯк почує чутку тую,Що на прощу я мандрую,То-то буде плач!.. А я
„Страх не рад з жінками плакать,І не вмію забалакать,Ні потішить їх гаразд!Мій Яцуню, ти в тім справний!То ж ходи, мій друже давній,Вид твій духа їй додасть!“
Серце в Заяця добряче:Вчув це й мало сам не плаче.
„Бідна жінка!“ – він озвавсь. –„Я її, як рідну маму,Рад любить!“ І в лисю ямуВін з Микитою попхавсь.
Входять – Боже! Серед ямиМикитиха з діточкамиПлаче, сліз потоки ллє!Як побачила Микиту,Схопилась… „Микито! Ти ту!Діти! Батько ваш живе!“
Ну Микиту цілуватиІ до серця пригортати!„Любий! Що ж? Біда пройшла?Говори бо швидше, швидше!Я гадала, що ти згиб вже…Ох, що сліз я пролила!“
„Радуймось!“ – сказав Микита. –„Цар наш – славою покритаБудь його держава вся! –Дарував мені провини,І від нинішньої дниниВ ласці царській тішусь я.
„Вороги ж мої запекліДесь там нині ледве теплі:Царський гнів їх б’є всіх трьох:Кіт, Неситий і БурмилоМусіли стулити рило,Ще й попали в темний льох.
„А оцей фальшивий паяц,Що свідчив на мене, Заяць,Відданий мені у вдасть:Чи живим його лишити,Чи відразу задушити,Скоро викупу не дасть!“
Як почув це Яць саракоСтало так йому ніяко,Мов би хорт за ним туй-туй.„Базю! – крикнув, – чесний отче,Лис мене тут з’їсти хоче!Базю, Базю, ох рятуй!“
„Зараз тихо будь, драбуго!“Крикнув Лис і вхопив тугоЗайця й горло перегриз.„Ось тобі від мене штука!І всій злюкам то наука,Щоб Микити стереглись!“
А відтак, поссавши крови,Лис Микита втішно мовив:„Та й смачний же бестіон!Діти, нині на вечерюМаєм з Заяця печеню!Славний буде потім сон!
„А тепер послухай, люба,Як мені грозила згубаІ як вибрехався я!“
І розсівшися вигідно,Розповів усе довідноЗ початку аж до кінця.
А Лисиця й ЛисенятаПосідали коло тата –То сміються, то тремтять.„Голово моя ти мила! –Так Лисиця говорила, –Ну, та й знав ти, як їх взять!
„Лиш одне́ оце негарно,Що ти нас покинеш марноІ на прощу йдеш кудись“.„Жінко, – скрикнув Лис поспішно, –Ти гадаєш, що я дійсноЗараз дурень став якийсь?
„Там, де смерть перед очима,То плелось, що тільки слинаПриносила на язик.Чи я па̀ломник, або що?Що там Лев мені і проща?Я тепер сміюся з них!
Хай їсть сіль, в кого оскома!Я ж лишусь з тобою дома,А про прощу ні ду-ду!“В тім почувся крик з надвору:„Яцю, де ти? Кільку поруЯ вже тут на тебе жду!“
Вибіг Лис. „Базильку, друже,Ти не гнівайся так дуже!
Нічим нам тебе зайнять.Яць там з жінкою моєюІ з маленькою сім’єюПреприязно гомонять“.
„Кажеш: гомонять приязно?..Але ж бо я чув виразноЯців крик: „Рятуй!“ – рік Цап.„Правда, – Лис рік, – як ЛисицяВчула, що нам тра проститься,Вмліла і на землю хляп!
„Тут то Яць – здоров хай буде! –Жбухнув їй води на груди,Та й почав рятунку звать:„Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,Моя тітка вмре за хвильку!“Та тепер вже благодать“.
„Ну, то дякувати Богу!Я гадав, що Яця могоТам зо шкури хто дере“.„Базю, чи ж тобі не стидно?Яць прийде, лиш що не видно,Ще й дарунків набере.
„Базю, бородатий ребе,В мене просьба ось до тебе!Бачиш, цар мені казав,Щоб заким ще рушу з дому,Про одну річ, нам відому,Лист йому я написав.
„Отже поки Яць там бавивсьЗ жінкою й дітьми, я справивсь:Два грубезнії листиНаписав. Тебе, мій друже,Я просити хочу дужеДо царя їх занести“.
„Добре, – Цап сказав, – гляди лиш,Щоб де в мене не згубились,Не зламалась би печать!“„Правда! Підожди хвилину,Я в ведмежую торбинуЗав’яжу їх, можеш брать!“
І побіг до хати живо,А в душі смієсь злосливо:„Будеш мать лист! Жди лише!“Зайця голову кривавуВ торбу шасть, шнурками жвавоПозав’язував, несе.
„Ось, Базуню мій любезний,Тут в тій торбі лист грубезний,І два меншії лежать.Ти неси їх осторожно,А розв’язувать не можнаБо зламається печать.
„А про Зайця не журися,Він там так заговорився,Що казав перепросить!Йди наперед шмат дороги,А вже Заяць бистроногийДожене тебе за мить.
„І ще знаєш що, мій друже?Лев, наш батько, любить дуже
Дотеп, гарний, гладкий стиль.Ці листи – я не хвалюся –До смаку йому прийдуться,В них майстерства мого шпиль!
„Вже ж я де лиш міг, небоже,І про тебе слово гожеВкинути не занедбав.І я певний, що цар татоЛаски й чести ще багатоБільше дасть тобі, чим дав.
„Тільки будь ти все притомний,Не чинися надто скромний!Смілість виграє в війні.Мов цареві: „На листи тіЯ дораджував Микиті,Їх завдячив він мені“.
Як почув це Цап Базилій,Задрижали в нім всі жили,Аж підскочив з радощів!Ну Микиту цілувати! –„От тепер я буду знати,Хто мені добра хотів!
„Друже, брате! Я мов в раю!О, твій дотеп добре знаю!Лев задре з утіхи хвіст!Не минуть мене гонори,А і край весь заговорить:Бачте, Цап який стиліст.
„Тут я виступлю вже сміло,Бо як справді малось діло,Це ніхто не буде знать.Ну, прощай же! Дасть Бог, може,Я й тобі віддячусь тоже,То не будеш жалувать!“
„Прощавай!“ – сказав Микита.А як Цап пішов, то скритаВилилась словами злість:„Оцей дурень квадратовийВін – секретар гоноровий!Ух, аж б’є на мене млість.
„Що за ряд! Яка держава!Дурням в ній гонори й слава.Бідний, слабший хижих лапНе уйде! А членом суду,Що мене судив на згубу,Чи ж не був цей глупий Цап?
„Але я помстивсь на тобі!Будеш жив, чи ляжеш в гробі,Вже не змиється цей хляп,Що прилип на твоїй пиці;Стане притчею в язиціхСлово те: дурний як Цап!“
За той час Базьо поспішноВ царський двір прибіг і втішноПеред троном гордо став:„Лис Микита із дороги
Клониться цареві в ноги,І оцей пакет прислав.
„Три листи у нім грубезні;Мова, стиль, думки – чудесні!Це й не диво. Аджеж яНе одну йому дав радуЩо до стилю, що до складу,То й заслуга тут моя!“
Цар до рук пакет приймає,Шнур за шнуром відпинає,Глип у торбу – аж зумівсь.„Що це! Лист якийсь ухатий!Базю, Цапе ти проклятий,Ти кривавий лист приніс!“
Зайця голову нещаснуВгору вийняв, рикнув страшно,Що аж Цап на землю впав:„Так то Лис сміється з мене!На таке письмо мерзенеЦап йому ще раду дав!
„Га, клянусь на царську гирю,Що вже більше не повірюКлятим Лисовим брехням!Гей, біжіть в тюрму що сила,Вовка і Кота й БурмилаУвільніть з тяжких кайдан!
„О, безсовісний брехачу!Через тебе то я, бачу,
Дурно мучив вірних слуг!Та зате даю їм плату:Цапа й всю рідню патлату,Щоб із неї дерли смух!
„А поганий той Лисюра,Що так вибрехавсь від шнура,Буде вийнятий спід прав:Хто де здибле цю облуду,Може вбить його без суду,І не буде кари мав“.
Так то Яць і Цап БазилійГоловами наложили,Винуваті без вини;А хоч жертви злоби й сили,Та проте не полишилиЙ згадки доброї вони.
Особливо Цап сарака!Ну, скажіть, яка подякаВипала за те йому,Що до сильних він лестився,В царський двір він примостився,Мав царицю за куму?
Що дворак був ордеровий!І секретар гоноровий,В трибуналі засідав?А проте на кпини, з жартуЧерез Лисову ту картуДушу цап’ячу віддав.
І донині цю пригодуХто з хрищеного народу
Добрим словом ізгада?Як хто злий з марниці згине,Чи ж не кажуть: за цапинеПокоління пропада?
А хто дметься і балюєІ леститься й спекулюєНа нечесні бариші,Всім любенько рад балакать! –Чи ж по нім не будуть плакать,Як по Цаповій душі?
Пісня дев’ята
Лис Микита в своїм замкуПо обіді меду склянкуПреспокійно спорожнив,Сів у кріслі, люльку курить,І нічого ся не журить,Зла мов зроду не чинив.
Втім почув: „Стук! стук!“ до брами.Скочив, вибіг враз з дітками, –„Ах, Бабай! Це ти оп’ять!Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,Ти знать від царя йдеш просто?Що ж там доброго чувать?“
„Мало доброго! – журливоРік Бабай, – та щедре жнивоНа погані новини!Цар присяг тобі загладу,
Військо кличе, радить раду,Будуть тутки за три дні!“
„Тільки всього? – каже Лис. –Як лиш тільки, не журись,Друже мій, старий Бабаю!Тим погрозам ти не вір!Я з тобою в царський двірЩе сьогодні почвалаю.
„Вже я вибрешусь, будь певний!Та тепер, мій любий кревний,Прошу в хату! Вже пораПідвечіркувать. Аж в лапахВ’єсь мені печений запах,Що зготовила стара!“
Ось війшли, сидять, гостяться…Лисинята стали граться.„Бачиш, стрику, – Лис сказав, –Мінка ловить вже курчата,Міцько ж, бестійка завзята,Вчора утку сполював“!
„Справді, маєш чим гордиться! –Рік Бабай. – Та й не дивниця:В батька й діти удались!“„Так то, так! Талант – не згірше,Та виховання ще більшеТут значить!“ – відмовив Лис.
„Ну, та час нам в путь спішиться!“„Що? – аж скрикнула Лисиця, –Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся Бога!Всиротить нас ця дорога!Скрийся дома, схаменись!“
І сльозами залилася,І руками вчепилася,Щоб Микиту не пустить.Він, її поцілувавшиІ від себе відірвавши,Каже: „Жінко люба, цить!
„Цар не з’їсть мене там преці,А на зустріч небезпеціЛіпше вийти, ніж в куткуДожидать на себе грому!Я ж держу все по старомуФілософію таку:
„Наше все життя – війна є,Кожний боресь в ній як знає:Цей зубами, той крильми,Третій кігтями міцними,Інший скоками прудкими…Чим же боремося ми?
„Ми ні силою не годні,Ні як Карпи многоплодні,Ні нічвиди як Сова,Ані бистрі, як той Заяць,В нас підмога лиш одна єсть –Це розумна голова.
„Нею треба нам крутити,Ум мов бритву нагострити,Все обдумать в один миг,Іншим сіті наставляти,Але добре пильнувати,Щоб самим не впасти в них!
»Цар ось гро̀зить нам війною.Хоч то я не маю боюПеред військом тим його,Та все ліпше в самій речіЗразу злому запобічи,Ніж чекать Бог зна чого.
„А на те вже я, небого,Чую в собі сили много!До таких я штук привик.А подумати, як цупкоЯ почну брехати, любко,Аж свербить мені язик!“
Ще раз цілувались в лиця,І потішилась Лисиця;Але брами всі замкнутьНаказав Микита, й жвавоСтежечками вліво вправоПочвалав з Бабаєм в путь.
Гріє сонце, небо чисте,Ліс шумить, тріпочесь листя,Цвіти пахнуть – просто рай!Лис любуєсь красотоюТа прибитий гризотоюСумно штильгає Бабай.
„Стрику, що тобі такого“ –Весело рік Лис до нього. –„Тьфу, об землю лихом вдар!Бач, що тут краси довкола!Блиск який, тепло і воля!Хто живий, той нині цар!
„Ой, небоже, – рік Бабай, –Ти так надто не брикай!Не втечеш ти кари!Де ж пак Цапу в торбу датиЗайця голову й послатиЦе цареві в дарі!“
„Ха-ха-ха! – смієсь Микита. –Штучка дешева й сердита!Дуже нею я горджусь.Трошки цар мабуть просапавсь…Поки правди в ній долапавсь…Та щоб карі буть – а дзусь!
„Нині хто рад жить, не схнути,Той святим не може бути,Як в пустині той монах.Кожний тут держись на тузі,Хто не хоче по заслузіБути другому в зубах!
„Яць скакав поперед мене,Мов дитя новохрищене,Мов дражнив: „Ану злови!Аж мені так стало млісно,Що я хап його, й незвісно,Як він став без голови.
„Ну, а Цап! Скажи, будь ласка!Він на мене в суді траскав:„Винен, винен! Хай умре!“А як я вспів відбрехаться,То він лізе цілуваться!Хай же чорт його бере!
„Що ж, мій гріх, а його шкода.Вбивство, помста, та це ж модаСкрізь загальна у звірів.І сам Лев грабує чисто,А не хоче особисто,Шле Ведмедів і Вовків“.
І всміхнувсь Микита стиха,Нюх табаки взяв і чиха,А відтак сказав оп’ять:„Ет, все байки, мій Бабайку!Слухай лиш оцюю байку,Що я хочу розказать.
„Кажуть: кара за грабунок!Ось тобі такий трафунок,Як наш брат хтів чесно жить.Ось товар і грошей досить,Він не скупиться, ще й просить,А хоч гинь, не мож купить.
„Раз от я і Вовк Неситий,Кинувши гостинець битий,На мандрівку ми пішли.Ба, зайшли за ліс, за води,Ні притулку, ні господи,Лиш степи, луги були.
„Тут нас сонце припікає,Ба вже й голод дотискає,Аж тут зирк, Лоша пасеться!Та таке гладке та любе,Що мій Вовк аж гострить зуби,Шкура вся на нім трясеться.
„Сів бідняга, важко сапа.А з Лошатком мама Шкапа,Вкрасти же вона не дасть,Каже Вовк: „Піди, Микито,Запитай ту Шкапу швидко,Чи Лоша нам не продасть?“
„Я пішов, вклонивсь їй низько.„Що, матусю, пасовиськоТутки маєте незгірш?Та й Лошатко! От пахолок!Чей його нам на виховокПродасте за добрий гріш?“
„Що ж, купуйте, люди Божі!Я й не що великі гроші,Буду правити від вас.Ось лиш прочитай значки ті,Що на задньому копиті,Це тобі ціна якраз“.
„Ну, та я не в тім’я битийДо копита підходити!Шкапі поклонивсь до ніг,Та й кажу: „Спасибі, мати,Та не вмію я читати“.І до Вовка знов побіг.
„Друже, Шкапа ця лагідна,І Лоша продати згідна,І ціни не хоче драть,Каже, в неї цінники тіТам на задньому копиті –Жаль, що я не вмів читать“.
„Що – Вовк крикнув, – ти нездаро!Навіть кінських літер паруТи не вмієш прочитать?Я в письмі тім дуже вчений,До гімназій, академійВиходив років аж п’ять“.
І пішов мій Вовк НеситийШкапу за Лоша просити.Шкапа ж відповіла: „На,Ось лиш прочитай значки ті,Що на задньому копиті,Там написана ціна“.
Вовк Неситий нахилився,До копита придивився, –Гей, як фрасне Шкапа враз,Як у лоб не вцідить просто,А була підкута гостро –То мій Вовк мов свічка згас.
Шкапа ж як не зарегочеТа з Лошам і потеркоче,Що і слід обох пропав.А Вовчисько добру хвилюПолежав в такім знесиллю,Мов зовсім небіжчик став.
Далі очі продирає,Доокола позирає,Але встати ані руш.„Гей, – кажу йому. – Неситий,Сам Лоша ти з’їв? ЛишитиНе хотів мені ні кус?
„Га, ненаїсна прочвало!З’їв усе, ще й того мало!Друга на обід не клич!…Аджеж я, невдячний Цапе,Перший торг робив у Шкапи.Заслужив на могорич.
„Ну, скажи так правду гладко:Дешево купив Лошатко?Людська, знать, ціна була.Ви й не довго торгувались,По-приятельськи розстались –Втішна щось вона пішла.
„А проспавсь ти смачно, друже!По такім обіді дужеЦе здорово на живіт.А як славно ти, Вовчуку,Вмієш кінськую азбуку –Справді, чудо на весь світ!“
„Так я з Вовка кпив до ночі,Він же, витріщивши очі,Все лежав та лиш: „Ах, ах!“Далі каже: – „Будь тут чесний!Що за торг би був чудесний,А та дич – б’є по зубах!“
„Ой, – сказав Бабай, – Микито,Не смішний твій жарт, бо скрито
В нім гіркої правди шмат.А найгірш те, що НеситийНині ворог твій забитий,З світу рад тебе зігнать“.
„Е – рік Лис, – наплюй на нього!Все у Вовка злоби много,Але злоба ум сліпить.Світ би весь пожер він скоро.Ба, коли не влізе в горло!А розумний з злоби кпить!“
Пісня десята
При розмові шахом махомЛис з Бабаєм битим шляхомНе спішаться, звільна йдуть,Втім Бабая штурк Микита.„Стрику, осьде ямка скрита,Живо скриймося ось тут!“
Під місток, що був на шляху,Втік Бабай в великім страху,Думав, може де стрілець?А за ним шмигнув Микита,Та на шлях глядів з укриття…Пст! А сам трясеться ввесь.
А тим шляхом ізо ЛьвоваЙде процесія здорова,Що ходила там на суд:Старий Півень перед веде,За ним його весь рід іде,Тільки мар вже не несуть.
Заховавши жаль у серці,З горя випивши по чвертці,Всі співають „Комаря“:„Гей, там в лісі шум зробився,Комар з дуба повалився!Кличте, кличте лікаря!
„Розбив собі головищеНа дубове коренище(Соло Півень витяга);Вилетіла Муха з хатиКомаренька рятувати –(Вся рідня підпомога).
„Ой, Комарю, господарю,Жаль мені вас непомалу“, –(Тягне Півень голоском) –„Чим же я тебе улічу?Бо тобі я щиро зичу!“ –(Хор підхопив весь гуртком). –
„Продам хату, продам сіни,Щоб добути медицини,Ще й покличу лікаря;Продам граблі і мотику,Заплачу ще і аптеку,А вздоровлю Комаря.
„Ой, як гукне Муха люба,Поскакали Кліщі з дуба,Комарю спинили кров:Мурашечки прибувають,Подушечки підстилають,Щоб на нього сон прийшов“.
Так то куряча рідня всяВерещить, аж порівнявсяСтарий Півень із містком;Втім, мов блискавка, з укриттяЯк не скочить Лис Микита,Та й хахап його мельком!
„Га, ти тут мені, драбуго“ –Скрикнув Лис і вхопив туго,І головку враз відгриз.Півень лиш крильцями стріпав,І лапками довго сіпав:З трупом в яму скочив Лис.
„Бійся Бога, мій синашу,Заварив нову ти кашу!Чи зовсім ти з глузду збився?Півень цей – велика сила,Мав протекцію в Бурмила,Львиці навіть полюбився“.
Так Бабай остерігає,Та Микита вже не дбає.Півня радісно скубе.„Ти начхай на це, мосьпане!Глянь лиш, що тут за снідання!Пишно погощу тебе!
„А на Півня цього, стрику,Здавна злість я мав велику,В серці й досі ще кипить:Не за позов, не за шкоду,Але за одну пригоду,Про яку й згадати стид.
„Раз голодний, що аж плачу,Йду я попід сад і бачу:
Півень піє на вербі.Як би тут його ошвабитьІз верби додолу звабитьІ до рук дістать собі?
„І, як стій, я для потребиВдав пустинника із себе,Мимрю: Господи возвах!Далі під вербу підходжу,Очі скромно вверх підводжу,Та й говорю як монах:
„Любая моя дитино,Дивна, райськая пташино,Здоровлю тебе цим днем!Дбаю я про тебе ревне,Про твоє добро душевнеДай розмову розпічнем!“
„Півень крикнув сміховито:„Ой, мій татотчку Микито,Видко, ти давно не їв!Любиш ти у мене, певне,Більш тілесне, ніж душевне!Зголоднів – то й спобожнів!“
„Не гріши, душе честива!Я відрікся від м’ясиваЇм лиш мід та корінці,Піст твердий держу щодниниІ живу собі в пустиніВ найтемнішому кінці“.
„Півень крикнув сміховито:„Ой, мій таточку Микито,Та й масні ж твої слова.І язик твій медом капле.Але зуб твій люто хапле,Злоби повна голова“.
„Я кажу: „Ой, гарна пташко,Знов грішиш ти дуже тяжко.Знай же: за-для тебе яІз далекої пустиніВмисно аж сюди йду нині.Ось до тебе річ моя:
„В сні почув я голос з неба:„Встань, Микито, живо требаУ село іти тобі.Ти не гайся й не лякайся,Якнайшвидше поспішайся, –Здиблеш Півня на вербі.
„Півень цей – страшенний грішник,Многоженець і насмішник,І безбожник. То ж іди,Розворуш йому сумління,Змий гріховне затвердіння,До покути приведи!“
„Синку ти мій гребенястий,Швидко можеш ти пропасти,І душа піде в смолу.Злізь з гілляки, сповідайся,У гріхах своїх покайся,Душу збережи цілу“.
„Мовить Півень сміховито:„Ох, мій таточку Микито.В чім же той тяжкий мій гріх?Чи то я краду, грабую,Чи вбиваю, чи мордую,Чи тебе беру на сміх?“
„Ей, небоже, – мовлю грізно, –Кайся, щоб не було пізно!З серця гордість викинь пріч.У тяжких гріхах конаєш,А і сам про них не знаєш –Це погана дуже річ.
„Чи ж не маєш ти, признайся,По дванадцять, по п’ятнадцятьІ по більше ще жінок?По якому це законуТи живеш в грісі такому?Будеш в пеклі в сірці мок!“
„Тут мій Півень став мов змитий:Тон мій гострий і сердитийЗрушив, бач, його нутро.„Ой, мій таточку Микито,Бачу ясно і відкритоЦе гріховнеє тавро!
„Та цей раз ще змилостився!Я не постив, не молився,В серці скрухи не збудив.Кепська сповідь бути може.
То ж лякаюся, крий Боже,Щоб і тут не поблудив.“
„Грішнику! – ревнув я строго, –Чорт говорить з горла твого!Сповіді боїться біс!Геть жени його! Покайся!Із покутою не гайся!Зараз тут до мене злізь!“
„Оттакого то я швабаПідпустивши, цього драбаТаки за печінку взяв.Звільна з гілки він на гілкуСтав злізати і за хвилькуНа землі край мене став.
„Тут я хап його та й кличу:„А, ти тут мені, паничу!Сповідайсь, не сповідайсь,А великої покутиВже тобі не оминути.Зараз із життям прощайсь!
„Будь я пес, не Лис Микита!Буде кров твоя пролита,А жупан червоний твійЯ розмикаю й розкину,Грішне тіло в домовину,У живіт спакую свій.“
„Зміркувавши, де попався,Півень стишивсь, не тріпався,Звісив голову униз
І промовив сумовито:„Ой, мій таточку Микито,Що вже діяти, живись!
„Видко, Бог судив так, любий,Щоб через твої я зубиВ рай блаженний увійшов.Так бери ж собі те тіло,Щоб в зубах тобі хрумтіло.Поживай і будь здоров!
„І жупан оцей червоний,Що ним часто во дні ониЯ пишавсь серед Курок,Рви, шматуй, – я не жалію,Тільки дай мені надію,Що в смолі не буду мок.
„Лиш один ще жаль сердечнийВ світ загробний, безконечнийПонесу з собою я,Жаль тяжкий для серця мого,Бо й для тебе шкоди многоПринесе та смерть моя.
„Бачиш, голос мій чудовийТак сподобався попові,Слава скрізь о нім така,Що в єпископськім соборі,При архиєрейськім хоріМав я стати за дяка.
„Ось тепер, коли я гину,Мали у твою пустинюТри каноніки прийти,Закінчить твоє злидарство
Запросить на паламарствоІ завдаток принести.“
„Я артист є, любий стрику!Кожне слово в мні великуСилу вражінь підійма.Тож як вчув слова такії;Розгулялись в мене мрії;Скокнула душа сама.
„Рот роззявивши без тями,Живо сплеснувши руками,Мовлю: „Оттакий пан Лис!“А в тій хвилі Півень злюкаСкочив, пурхнув мов гадюка,Та й на гілку тільки блис.
„Ой, мій таточку Микито, –Мовить відтам гордовито, –Так ти паном буть забаг?Для мерзкого паламарстваЗрікся б ти і неба й царства!А мене ти мав в зубах!“
„Тьфу, та й згадувати годі.Як із мене кпив цей злодій,Як пишавсь, мов генерал!Я звір тихий і рахманний,Все дарую, бійку, рани, –Та до смерти мщу скандал“.
Оттакеє розповівши,Враз з Бабаєм півня ззівши
І спочивши під містком,Наші любі подорожні,Мов святії та побожні,Далі тюпали пішком.
„Кажеш, стрику: Півень – сила,Мав протекцію в БурмилаІ в Цариці в ласку вліз?То то й є наш лад, нівроку:Без протекції ні кроку!Щоб вас Божий грім розтріс!
„Чи ти вчитель, чи фахо̀вець,Чи урядник, промисловець,Чи поет, чи ремісник, –Будь ти здібний, пильний дуже,Без протекції, мій друже,За весь труд свій маєш пшик.
„Ласка панська, вплив жіноцтваВищі понад всі свідоцтва;Шепне слово пан барон,Чи прийде білет княгині –Ввесь твій труд в одній хвилиніВ пил розсиплеться, мов сон.
„Так то, любий мій Бабаю!Сили тут я добре знаю,А як знаю – не боюсь.Аджеж я не в тім’я битий,І для себе вмів зробитиТам протекційку якусь.
„При дворі там коло ЦариціМає місце фельдшериціМалпа Фрузя, удова:
Ніби лікарка потрошка!Ніби знахорка, ворожка!А вродлива, як Сова.
„Хоч давно вже не панянкаІ страшна емансипантка,Всіх ненавидить мущин,А до мене потихенькоЧує щось її серденько!Звісно, що не без причин.
„Правду рікши, там у ЦариціЯ їй місце фельдшериціВиєднав – і дуже рад;А тепер вона, небоже,Все в дворі зробити може!Всіх на свій звертає лад.
„Та хоч би мене й не знала,То за мною би обстала,Бо не любить Вовка – страх.Чом не любить – це я знаю,І скажу тобі, Бабаю,Швидше нам минеться шлях.
„Ще як з Вовком мандрував я,Раз в чужину заблукав яАж на море, в Малпин край.Змучені оба, голодні,Нічого зловить не годні, –Хоч лягай та умирай.
„Глянь – між скалами криївка,Малпи Фрузі це домівка.
От Неситий повіда:„Йди, Микито, в цю хатину,Може нас приймуть в гостину,Бо тяжка нам тут біда“.
„Йду я, входжу – серед хатиМалпа наче чорт лапатий,Вколо неї діточки,Та такі вам обридливі!Чортенята всі правдиві,Що аж страшно, бідочки.
„Визвірились всі на мене,Аж пробігло щось студенеПопід шкіру – тьфу, пропадь!Очі всі повитріщали,Зуби так понаставляли, –Думалось: от-от з’їдять.
„А Малпиця, та прочвара,Підступа мов чорна хмара:„Що вам треба? Хто ви є?“Ну, я їй давай брехати:„Я прийшов, щоб вам віддатиУшановання своє.
„Із далекого Підгір’яБогомільний, чесний звір я,І, мабуть, свояк ваш єсть.З прощі йду, та чувши масуПро красу і мудрість вашу,Я прийшов віддать вам честь“.
„Подобріла Малпа зараз,Від тих слів аж облизалась.„Прошу сісти! Так, значить,Ви про мене щось чували?“„Пані, ах, які похвалиФама скрізь про вас кричить!
„А сі любі янголятка –Ваші діточки? А татка,Певно, дома десь нема?“„Ох, мій пане, я вдовиця!Та вам може б поживиться?Зараз зладжу я сама“.
„О, спасибі, люба пані!(А в кишках мов в барабаніПусто, марша тне живіт!),Їсти в вас я не посмів би!Вашим любим словом хтів биУм свій, серце напоїть!“
„Бачу, друже, що ти чемнийІ розумний і приємний, –Любий гість мені такий!Будем говорити многоТа проте поперед всьогоЗараз їж мені і пий!“
„І метнулась до комірки,Принесла аж три тарілкиМ’яса, шницлів, ковбаси;Перед мене все приносить,Потім сіла та ще й просить:„Їж! Чом більше не їси?“
„Ну, я їм, аж хата ходить!Малпа тим часом розводитьТеревені всі своїПро жіночі нерви ніжні,Про мущин чуття побіжні,Про рабство жінок в сім’ї.
„Про „небіжчика“ спімнулаТа й тяженько тут зідхнула:„Він мене не розумів!“Далі скочила в культуру,Ворожбу, літературу,Стрій, політику і спів.
„Я потакую й смакую,Та для форми десь якуюСуперечку підведу;Малпа спорить, гарячиться, –Бачу, потік не скінчиться,То ж, наївшись, більш не жду.
„Пані люба, я щасливий,Що такий тут скарб правдивийНесподівано знайшов!Тут скріпив я тіло й душу,Та простіть, спішити мушу,Та прийду швиденько знов“.
„Малпа щось там ще плескала,Я не слухав, як дам драла,Коло Вовка опинивсь.„Ах, Микито, я тут гину,А ти там цілу годину!Ну, приніс що? Пожививсь?“
„Пожививсь, – говорю, – брате,Та з собою страву братиНе подоба, просто стид.То ти йди до хати, друже,Малпа гостям рада дуже,То й тебе вона вгостить“.
„Вовк у хату. Я це бачу,Добре знаю вовчу вдачу,То під стінку притуливсь,Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,Малпа щось його питаєсь,Вовк на лавці розваливсь.
„Дай обідать, Малпо глупа!А це що? Чортяток купа?Ну, та й погань, Боже крий!Та бо й ти – хай дундер свисне!Глянеш – молоко аж кисне…Ну, а де твій чорт старий?“
„Так Вовчисько ляпав здуру.А в тім Малпа цеглу з муруЯк ухопить, як шпурнеВ саму морду – Боже любий!Висипала штири зуби…Мій Неситий як ревне!
„Був би Малпу вбив на місці,Ба, коли Малпи звинніщі,Як не скочать діточки:Цей камінням Вовка пражить,
Той знов очі видрать важить.Двоє хапле за дрючки.
„Лущать, б’ють без милосердя!Ледве-неледве відпер яДвері й крикнув: „Вовче, йди!“От він вискочив в тій хвилі,Бо були б його убили,Ніби Гамана жиди.
„Відтоді у Малпи ФрузіСтав я в ласках по заслузі,Вовк же гірший полину.То ж я вірю щастю свому:Серед бурі, серед громуІнші тонуть, я сплину“.
Оттака велась розмова,Поки шляхом Лис до ЛьвоваВраз з Бабаєм дочвалав:Саме в пообідню поруНа майдані просто дворуВін на суднім місці став.
Пісня одинадцята
Повідають мудрі люди:Прибудь розум, щастя буде.Того й Лис державсь усе:Хоч мороз шкребе по тілі,Але рухи бистрі, смілі,Гордо голову несе.
Так він виступив охоче:Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,Мов чекали грому, бурі…Між ряди німі, понуріЛис вступив мов весельчак.
„Га, убійце ти проклятий!Ти ще смієш тут ставати?“ –Грізно з трону крикнув цар. –„Гляньте, панство, він ступаєТак свобідно, мов не знає,Як гидкий прислав нам дар.
„Га, ти міх брехень і зради!Ні, не надійся пощади!Яця ти на смерть загриз!Цап, твій спільник в Яця смерті,Вже на штуки в нас роздертий,Це й тебе жде, пане Лис!“
Лис поблід, почав тремтіти,Наче перший раз на світіНовину таку почув;Далі руки заломившиІ лице слізьми обливши,На все горло так загув:
„Ой-ой-ой, година чорна!Яць загиб, душа моторна,І проклятий Цап іздох!Ох, окрадений Микито,Твій найбільший скарб десь скрито!Що ж почну я! Ох-ох-ох!“
„Що це ти верзеш, брехуне?“ –Цар до нього гнівно суне.„Царю, вбий мене тепер!
Це ж мій скарб пропав безцінний,То й я жити вже не склінний,Ліпше б я відразу вмер!
„Га, я думав, що на Яця,І на Цапа можна здаться.Через них я й передавВ запечатанім пакункуСкарб для тебе в подарунку.Світ такого не видав.
„Там діямант був чудовний,Що вночі, мов місяць повний,Серед потемків світив;Там був перстінь рубіновий,Що склоняв всіх до любовиК тому, хто його носив.
„Це цареві слав я радо,Для цариці ж ще свічадоСмарагдове приложив:Хто глядівсь в нім за погоди,Набирав здоров’я, вроди,Навіть би мертвий ожив.
„Оттакі цінні клейнодиЯ, не надіючись шкоди,Через Яця передав.Чи ж міг думать я хоч хвильку,Що вб’є Яця Цап Базилько,Щоб дарунки зрабував?
„А тепер же, рідна мамо!Яць погиб і Цап так само,
Де ж я скарб свій віднайду?А на мене злі язикиТут звалили гріх великий,Щоб упхати у біду.
„Царю, й ти, Царице пані,Всі підозріння поганіГеть відкиньте, сплетні всі!Щоб потомки не судили,Що ви лихом відплатилиНайвірнішому слузі!“
Втих Лис. Цар насупив лиця,Та захлипала Цариця –Страх чутливая була,Ще й по добрім підвечірку,Бо, сама обдерши шкірку,З’їла смачно чверть Вола.
„Ні – почав знов Лис по хвилі, –Бачу, вороги закрилиВаші царські очі знов!То й мені життя обридло!Бо підданих сила й світло –Царська ласка і любов.
„Так прощай же, білий світе!А ви кляті, виходіте,Завзятущі вороги!Хто що мав мені закинуть,Виступай! Чи жить, чи згинутьБудем биться без ваги!
„Що ж вас, труси, не видати?Лиш позаочі шептатиВмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ датиІ життям за правду стати,О, то вас нема на це!“
„Брешеш, навісний брехуне! –Крикнув Вовк і сміло сунеЗ-між звірячої товпи, –Я з тобою биться хочу,Клятий твій язик вкорочу,Щоб не брав ти нас на кпи!
„Перед Бога й царські очіЯ стаю й бороться хочу,Та на смерть, не на життя,Щоб ствердить, що ти поганецьІ брехун і ошуканець,Все те топчеш, що святе!
„Не те, що мені творив ти,Але всі звірячі кривдиПроти тебе ставлю я.Не за себе хочу мститься,А за теє, що ВовчицяПеретерпіла моя.
„Слухайте, яку публікуВін зробив їй, що й до вікуНе позбуться їй знаку.Над ставом сидить Вовчиця,Лис надбіг і аж давитьсяСмачно рибу їсть жарку.
„Що це ти їси, Микитко?“„Адже рибу“ – каже швидко
Лис. – „Та дай же ж і мені“ –Просить жінка. – „Що вам, тітко,Риби хочеться? Глядіть ко,Тут в ставку їх тьма на дні!“
„Е, в ставку! Чи я не знаю?Що ж, коли їх не спіймаю!“„Тіточко, я вас навчу!Я ж їх ловлю всяку днину;Де лиш сіть свою закину,Десятками їх тащу!“
„Що за сіть?“ – пита Вовчиця.„Цього зараз мож навчиться.Ось зо мною лиш ходи!“Сніг був, вітер на болоннюСтав замерз, одну лиш тонюХтось протяв серед води.
„От сюди то припровадивЛис Вовчицю й так їй радив:„Тітко, гляньте, що тут їх!Лиш у воду хвіст запхайте,Подержіть та й витягайте.Риб спіймете повен міх“.
„І так щирим він чинився,Так Вовчиці піддобрився,Що повірила вона:Поквапно на лід присіла,В ополонку хвіст встромила,Та й держить, держить – дурна!
„Лисе – каже – щось щипає!“„Цить, то риба так хапає“.А то хвіст хапав мороз.„Лисе, може вже тягнути?“„Е, ще мало мусить бути,Ще потримай, поки мож!“
„Лисе, тисне щось і мика!“„Цить, це щука там велика.То така немов Баран!“А то хвіст обмерз вже кріпко.„Лисе, тягну!“ – „Ні, ще дрібку!Бач, хапається шаран!“
„Далі вже терпцю не стало,Шарпнула вона лиш мало –Не пускає. „Ой, тягни, –Каже Лис, – тут риб так много!Витягай же їх, небого,Щоб не розтеклись вони!“
„Шарпнула ще раз Вовчиця, –Ні, хвіст у льоду держиться!Тягне міцно – ані руш.„Тітко – Лис рік, – дякуй Богу!Ось з села нам на підмогуЛюди йдуть, зо двадцять душ!“
„Як Вовчиця теє вчула,Зо страху себе забула –Як завиє!.. Боже мій!Люди люті гульк надбігли,Як її примерзлу вздріли,Хап за палички як стій.
„Сиплються удари градом!..Бідна жінка крутить задом,В’ється, рветься, а ті б’ють!Далі шарпнула що сила,Півхвоста в льоду лишила,Та й шмигнула в Божу путь!“
А на це Микита гречно:„Так, це правда, безперечно,Лиш крихітка в ній брехні!Непотрібно, Вовче, тількиВсю захланність свої жінкиТи приписуєш мені.
„Будь вона порядна й чесна,Швидко б хвіст з води піднесла,Мала б рибу й хвіст увесь.Та вона мов оцапіла,Став весь виловить хотіла,Ще й на мене жалуєсь.“
Збір увесь зареготався,А Неситий аж стікався,Під собою землю гриз.„Га, поганець – крикнув лютий –Ось як він вертить і крутить,Щоб невинним все був Лис!
„Та не дочекаєш, клятий,Нас усіх на сміх підняти,Підлих справок твоїх – тьма.Ну, скажи, там при криниціЧи була вина Вовчиці,Чи твоя лиш злість сама?
„При цямрованій криниціВисіли два відра з криціНа валу на ланцюзі.Лис води хотів напиться –Скік в відро, щоб вниз спуститься,Друге ж звисло на версі.
„Ну, п’є воду і смакує,І нараз собі міркує:„Боже, що ж це я вчинив?Вниз я з’їхав, але вгоруХто ж мене підтягне в пору?“Бідний з жаху аж завив.
„Треба ж тій біді лучиться,Щоб той плач його ВовчицяВчула, йдучи бережком.До криниці зазирає…„Лисе, а там що?“ – питаєСвоїм ніжним голоском.
„Лис мій сквапно забалакав:„Ах, тітусю, риби, раківВ тій криниці осьде гук.Півгодини тут лапаю,Піввідра вже ось їх маю,Та й наївсь неначе стрюк!
„Жаль, що стільки їх ся лишить!Влізь в відро, що тамки висить,Та й до мене їдь униз!
Наїсися, ще й додомуКупу занесеш старому!“Так брехав їй хитро Лис.
„Ну, а це вже вам не тайно,Що Вовчиця, як звичайно,Страх голодная була.Як про рибу й раки вчула,Зараз у відро стрибнулаТа й з ним шусть! Униз пішла.
„Вниз пішло відро Вовчиці,Вверх пішло зо дна криниціТе відро, де Лис сидів.„Ну, тітусю, будь здорова!Я спішу до Магерова!“Крикнув Лис, як вверх летів.
„Славну ти вдала драбину,Я йду вгору, ти вдолину;Так то в світі все ведесь.Риб там не знайдеш, небого,Та подумать можна довго,Як дістаться вгору днесь!“
„Вчула жінка річ лайдацьку!Страх такий напав бідачку,Що аж сперли в бік кольки.Втім з відром у воду впала, –Та завила, застогнала,Аж піднеслися бульки.
Вчули люди крик Вовчиці,Позбігались до криниці;
Мислите, що хоч одинЗмилувавсь, хтів поміч дати,Що це жінка й дітям мати?Ні, в їх руки впав, то гинь!
„Вовк в криниці! Вовк в криниці!За лошата і ягниціВідплатім йому тепер!Витягайте осторожно,Але бийте скільки можна,Щоб нам зараз тут умер!“
„Ну, подумайте вашеці,Що там діялось в їй серці,Як ті вверх її тягли!Там внизу вода, потопа,А вверху зо двадцять хлопа,А з палками всі були!
„Лиш на світ вона вказалась,Як не знімесь лускіт, галас –Б’ють, товчуть, мов околіт!Бідна знітилась в відерці,А тут вже розпука в серці,І в очах померк їй світ.
„Сил їй додала тривога:Скочила з відра небогаВ найгустіший стиск палиць:Навіть в казці не сказати,Скільки їй прийшлось набратиСуковатих паляниць.
„Як вона спастися вспілаІ жива з їх рук убігла,Цього вже не знаю я.Це, брехуне ти огидний,Твій був поступок єхидний,Справка підлая твоя!“
„Ой, Вовцуню, коб ти знав,Як то я їй дякувавЗа той вчинок милосерний,Що дала собі накластиТе, що правно мало впастиТа на мій хребет мізерний!..
„Благородная Вовчиця!Вчинком тим ти б міг гордиться.Та заслуга й тут моя…А при тім вона, нівроку,Суковатого оброкуЗнести може більш, ніж я!“
Так то Лис з Вовчиці кпився.Всі сміялись, Вовк казився.„Брехло! Митко! – він кричав. –„Хай кордюк язик твій сточить!Як ти все в живії очіБіле в чорне пробрехав!
„Але ні, не язиками,А зубами і рукамиБудем биться! Хай умру,А тобі, брехуне, вбийце,Зраднику і кровопийце,Хавку клятую запру!“
Крикнув Лис: „Ти грубіяне!Думаєш, що лайка станеЛаткою на честь твою?В лайці ти міцніший, синку,А як хочеш поєдинку,То почуєш, як я б’ю“.
„Ну, досить тих сварів! Годі!Чорт зна, хто з вас прав, хто злодій!“Вставши в трону, Цар сказав.„Завтра рано бій останнійВкаже, хто лихий, хто вдатнийОсь вам проба ваших прав!“
Пісня дванадцята
Рано сонечко схопилось,У росі перлистій вмилосьІ сміється, не пече…Лис Микита ще любіськоСпить, розлягшись на все ліжко,Втім хтось штурк його в плече.
„Гей, ти сплюху, час вставати!Зазирає день до хати;А ти знаєш, що за день?Він рішить, чи до побідиТи дійдеш, чи смерть і бідиЗ бою винесеш лишень!“
Так при ліжку Лиса ставшиІ його за руку взявши,Малпа Фрузя прорекла.Всю ту ніч вона не спала,Все за Лисом промовляла,Де в кого лише могла.
Буркнув Лис крізь сон гнівливоТа протерши очі живо,Коло ліжка Малпу вздрів.„Фрузю, ти це,“ – скрикнув втішно,З ліжка схопився поспішно.„З чим же Бог тебе привів?“
Фрузя каже: – „Ах Микито,Що колись було прожито,В мене з тямки не зійде!Бо жіноче серце любитьВічно того, хто нас губить,Навіть вдячности не жде.
„Так тобою я турбуюсь,І за тебе все піклуюсь,Хоч про це ніхто не зна.Але нині бійка лютаПривела мене аж тута.Мучить мисль мене страшна!..
„Ой, Микито, Вовк могучий,А хоч хитрий ти та рвучийІ проворний на язик,То все ж легко бути може,Що пропадеш ти, небоже.Жартувати Вовк не звик!
„Тим стурбована я дуже,І прийшла сюди, мій друже,Щоб тобі допомогти.Знаєш, де прийде до звади,Добра й баба до поради.Слухай моїх рад і ти!“
Лис сміється. – „Фрузю люба,В тебе ні одного зуба
Не хибує! Що ж притьмомБабою тобі чиниться!Ти ще можеш похвалитьсяІ красою і умом!
„Вчинок твій великодушний!Радо буду я послушнийТвоїй раді, тільки радь!“Фрузя плеснула в долоні –Гей, Малпи, що на вигоніЖдали, всі гуртом біжать.
„Го-го-го, – сказав Микита, –Тут рідня вся знакомита!Фрузю, що ж це все значить?“Фрузя каже: – „Не журися,Сядь на лавці, простягнися,А про решту тихо, цить!“
Тут нараз три Малпи злюкиЯк візьмуть Микиту в руки:Голять, миють, милом труть:Гладко тіло все обстригли,Потім принесли оливиІ на хвіст кудлатий ллють.
Каже Фрузя: – „Ну, Микито,Все обстрижено, обмито,Тільки в кудлах хвіст лишивсь:Це на те, щоб Вовк нікуди,Ні за крижі, ні за грудиНі за лоб не причепивсь.
„Як на тебе він накинесь,Ти чинись, мов з страху гинеш, –
Втьоки! Та не дуже квап!А як буде Вовк вже близько,Обваляй в пісок хвостисько,Та й в лице йому талап!
„Буде це йому не смачноІ остудить запал значно;Поки очі він протре,Всядь на карк йому ти сміло,І велике зробиш діло,Вовка дідько забере.
„А тепер клякни покірно,Чари дам тобі, що вірноДоведуть все до пуття:„Іракі чо и рачіш реп,Йирям узори рачін веп,Яттучь цімашь ліб й анат“.
„Ну, тепер вставай, мій друже,Йди здоров, не гайся дуже,І з побідою вертай!Ви ж ведіть, Малпятка, ЛисаТам, де звірі всі зійшлися,На ту толоку під гай!“
Йде дружина знакомита,Гордо суне Лис МикитаПросто перед царський трон.Цар уздрівши, як він вбрався,За живіт зо сміху взявся.„Хитрий же ти бестіон!“
Але Лис поважний, строгий,Поклонивсь Цареві в ноги.А Цариці до колін,А відтак на місце боюВ круг обступлений юрбоюВиступив спокійно він.
Озирнувсь – аж Вовк вже тута:Наче чорна хмара лютаВиступає з-між рядів,Аж зубами він скригоче,Мов свічки блищаться очі –Так з кістьми би Лиса й ззів.
І махнув Цар головою,Знак подав їм булавоюПочинати боротьбу.Сурми, труби загреміли,Всі затихли, заніміли,На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,Лиса в зуби щоб попастиІ зробить йому капут.Лис завив, перелякався,І швиденько взад подався, –Вовк за ним ось тут, ось тут!
Наздогнав його вже близько,А втім Лис в бігу хвостиськоПо піску проволочив, –Як не свисне Вовка в очі,Так йому темніше ночіСвіт увесь заморочив.
„Ой, та й сучий же ти злодій!“Крикнув Вовк, та гнать вже годі,
Став і тре з очей пісок.„Що, Вовцуню, будем биться, –Рік Микита, – чи мириться?Ну, подай свій голосок!“
Обернувсь Микита скоро,Вовка вхопити за горлоВже ось-ось він нагостривсь.Але Вовк скакіць до нього,І зубами хап за ногу –Лис на землю поваливсь.
„Га, собако ти брехлива,Ось тепер приходять жнива:Все, що сіяв, те й пожнеш!Раз в мої попав ти руки,За всі кривди, збитки, штукиТи заплату відбереш!“
„Ов, – подумав Лис – це бридко,Тут пропасти можна швидко!Нумо з смирного кінця!“І щоб час лиш протягнути,Він почав на жальні путиПромовлять такі слівця:
„Стрику, майте Бога в серці!Я ж якась рідня вам преці!Що це ви так завзялись?Чи ж то честь, гонори знатні,Що мов бестії остатніБ’ються на смерть Вовк і Лис?
„Ой, стрицуню рідний, чуйте,Лиш цей раз мені даруйте,А кленусь вам, поки жить
Я і всі мої народиСумирно, без перешкоди,Вірно будем вам служить.
„Все робитиму для тебе,Всякий труд прийму на себе,Не доїм і не досплю,А тобі гусей, качаток,Риб і раків і курчатокПовну кухню наловлю.
„Та й згадай, чи то я боюІменно хотів з тобою?Як я довго вагувавсь!І тепер як дбав я пильно,Щоб тебе не вдарив сильно,В своїй силі гамувавсь!
„Що лиш хочеш, хоч як трудно,Все я вчиню! Хоч прилюдноПідлим брехуном назвусь!Ой, болить! Рідненький стрику!Милість покажу велику,Хай надармо не молюсь!“
„Ні – гарчить Неситий – годі!Знаю я, який ти злодій,Бреха і крутій єси!Обіцяєш злота мірку,А потому завше діркуІз обарінка даси.
„Та тепер хоч присягни тиНас усіх озолотити,
Віри я тобі не йму!Гамувавсь ти в бою ладно,Що мені ти в очі зрадноВпер піску чортівську тьму!
„Ні, хоч як бреши й звивайся,А з життям уже прощайся!Я здурить себе не дам.Помолися швидко Богу,Кайся всіх гріхів – в дорогуМусиш нині йти к дідам!“
Так гарчав Неситий гордо,Рад би Лиса взять за горло,Але ногу мав в зубах.А Микита поки рюмав,Хитрість вже нову обдумав,Як минувся перший страх.
Ніби молиться він Богу,А тим часом задню ногуВсунув Вовку під живіт…Як нараз запоре жмінкуПопід саму селезінку,Вовкові змінився світ.
„А“ – ревнув, згадавши бабу.Фіть! Лис з пащі вирвав лабу,Задньою ж ще раз потис:Вовк зомлів і повалився –Гульк, наверха опинивсяЙ хап його за горло Лис.
„Га, тепер проси пощади!Тут заплату за всі зрадиТи дістанеш!“ – Лис кричав.Вовк запінений, заїлийЛиш метавсь мов ошалілий,І, слабіючи, гарчав.
Та Микита вже неглупий,Силу всю зібрав докупи,Мов кліщами горло тис;Тягне, шарпає, термосить,Аж Лев крикнув: „Досить! Досить!Побідив цим разом Лис!“
Лис на теє царське словоВовка відпустив здорово.„Царю – каже – я корюсь!Я хотів лиш пляму стерти,Вовчої не хочу смерти.На безсильнім я не мщусь“.
Тут піднявсь утіхи галас!Малпа крізь юрбу пропхаласьІз лавровим вже вінцем.Всі приятелі зійшлися,Славили й вітали Лиса,Що таким явивсь борцем.
Не один, що ще недавноБув би з’їв його, вив: „Славно!Жий, Микито, много літ!“Лис подякував уклоном,Потім клякнув перед троном,Щоб чуть царський заповіт.
„Встань, Микито! – Цар озвався, –Славно, сину, ти списався,Честь свою оборонив.Що було, нехай минає,Цар дарує і прощає,Що коли ти завинив.
„Днесь кінець сварні і зваді,І віднині в царській раді!Ти про спільне благо радь!Честь прийми від мене тую:Канцлером тебе йменую,Віддаю тобі печать.
„Як ти мудро вмів держаться,Від біди обороняться,Так державу борони!Що порадиш – Цар прикаже.Що напишеш – Цар не змаже,Лиш сумлінно все чини!“
Каже Лис: „Мій Царю й тату,За так щедру і багатуЛаску чим я відплачусь?Хоч у мене сил немного,Але весь для блага твогоЙ для держави посвячусь.
„Ще лиш на однім прости мя!На деньок домів пусти мя:Жінка й діточки десь тамПлачуть, тужать… Хай же нині
О щасливій перемініСам я звістку їм подам“.
Цар сказав: „Іди, мій друже!Я й Цариця раді дуже,Щоб весь смуток їх пропав.Маєш дозвіл на три днини,А вертай же разом з ними,Щоб я тут їх привітав“.
Тут кінчиться наша казка.Всім, хто слухати був ласка,Дай же Боже много літ!Хай і наш весь сум пропаде!А тим, хто нам коїть зради,Хай зійдеться клином світ!
1890 р.